Малярський всесвіт Володимира Патика
Його ідеали – краса природи і жінки, людська доброта і правда…
Переступаю поріг оселі Володимира Патика, яка знаходиться у невеликому будинку на тихій львівській вуличці, і відразу почуваюся обраницею долі: з голо вою поринаю у світ чистих і сильних кольорів, у зачарований світ малярства. Усе помешкання просто «заселене» живописними полотнами. Вони різні за жанрами, колоритом, одні в багатих рамах, інші зовсім без них, є розвішані на стінах, є розставлені на підлозі, але всі – завершені, вибрані, всі – шедеври. Милуюся відомими полотнами: «Оксана» (1974), «Квіти з могили Сірка» (1994), знамениті «Соняхи» (1998). Це – малярський всесвіт Володимира Патика. Серед власних творів – кілька дорогих його серцю полотен Ярослави Музики, Маргіт та Романа Сельських… Що ж, Володимир Патик повсякчас і всюди перебуває у просторі малярських вимірів, життя підпорядковує малярським цінностям і міряє світ барвами власної палітри – то найприродніший стан великого майстра живопису, за плечима якого понад півстоліття життя у мистецтві. Народився Володимир Патик 9 жовтня 1926 року в старовинному селі Чорний Острів на Львівщині, перша письмова згадка про яке датується 1424 роком. Хлопчаком носив взуття із солом’яними устілками, використане вже по третьому разу. Після шести класів сільської школи (навчання велося польською мовою, і лише з другого класу було два уроки української на тиждень), у 1939 році, уже по розпаді Польщі, у сьомий клас Володимир пішов учитися до Ходорова, що дня долаючи сім кілометрів туди і сім назад. За годинник правив місяць, і з ним були проблеми, бо іноді він обманював, і хлопець приходив до школи о четвертій ранку, безмірно дивуючи сонного шкільного сторожа.
Володимир хотів малювати з раннього дитинства. Ще у дошкільному віці він малював на шматках газет усе, що було миле дитячим очам. У 1939 році, під враженням від історичних подій, уже малював бої. Для себе вирішив: «Не робитиму нічого іншого – буду художником». Аби показати батькам свої «мистецькі» спроби, на Великдень хлопець розмалював знадвору хату скибками буряка, за що добряче дістав від мами. А ще – любив ходити до церкви на хори і довго роздивлятися «Страшні суди», на яких так багато можна було побачити.
У Ходорівській школі в той час, коли там навчався юний Володимир Патик, директором був Дмитро Макогон, батько відомої письменниці Ірини Вільде. Її мати викладала німецьку мову. А малювання вів Зеновій Кецало, тепер знаний художникграфік. Він і став першим учителем професійного рисунка і живопису для Володимира.
У 1941–1944 роках Володимир Патик навчався у художньо промисловій школі у Львові (тепер Львівський коледж декоративно ужиткового мистецтва ім. І. Труша). Його вчителями були М. Федюк, М. Осінчук, О. Ліщинський. Учитися було цікаво, хоча навчання проходило з перервами, адже йшла війна. Микола Федюк, талановитий живописець, був і прекрасним педагогом. Нічого не нав’язував, терпляче пояснював. Початківець Володимир Па тик тоді розумів не все, але уважно запам’ятовував, що дуже допомогло йому згодом.
1947 року у Львові відкрився Інститут декоративного і прикладного мистецтва, і Володимир вирішив туди вступити. Екзаменаційна робота, намальована темпераментно і соковитобарвисто, дістала схвальну оцінку, і його прийняли на живописний факультет. На той час, окрім присланих на роботу недавніх випускників Київського інституту Р. Сильвестрова, В. Любчика, Г. Гуторова,
Ю. Щербатенка, тут викладали львівський художник Р. Сельський та за
карпатець Й. Бокшай. У кожного з них В. Патик знаходив щось таке, чого б і сам хотів навчитися, пізнати та засвоїти для вироблення власної майстерності. Багато почерпнув від Р. Сельського, глибока обізнаність якого з тогочасним західноєвропейським мистецтвом (він учився і працював у Парижі), неперевершений хист та артистизм живописних творів, шляхетність поведінки викликали повагу та захоплення. Сельський не виправляв робіт студентів, тільки відбирав найкращі із запропонованих ескізів. Бувало, студенти питали, як малювати, коли бачиш стовбур дерева фіолетовим. «Малюй так, як бачиш», – відповідав він. Своєму вмінню художньо бачити так, а не інакше В. Патик багато в чому завдячує саме Р. Сельському.
В інституті Володимир навчався з великим запалом та бажанням, заняття улюбленою справою приносило радість. Він щиро захоплювався тим, що малював. Натуру зображав соковито і пишно, в кольорах, образи були сповнені квітучої молодості. Але в ті часи така емоційна наповненість кольору офіційно йшла врозріз із загально прийнятими методами викладання, і на третьому курсі його, а також Карла Звіринського (майбутнього славетного художника) виключили з інституту за «формалізм». Щоправда, через семестр поновили, але позбавили стипендії та гуртожитку.
Із сумним гумором художник згадує про ті часи, коли жилося дуже скрутно, без грошей, у холодній кімнаті. Від знесилення важко було вийти на третій поверх. Тоді нарешті зрозумів, що малювати мусить, як велять,– сіро. Цю істину засвоїв, бо дипломну роботу (плафон у Палаці піонерів) комісія оцінила на «відмінно». Але жодні штучно нав’язувані обмеження не змогли стримати бурхливий малярський темперамент Володимира Патика, пригасити його яскраву творчу індивідуальність. Вони вповні проявляться згодом у масштабних полотнах майстра.
Але повернімося до того часу, коли В. Патик уперше приїхав до Львова, міста, що стало знаковим у його життєвому і творчому просторі. П’ятнадцятирічним юнаком на буфері товарного поїзда Володимир прибув до Львова, що відразу заполонив його хлоп’ячу душу і творчу уяву. Місто постало перед ним як своєрідний організм, що живе, дихає, хвилюється, а ще – часто змінює свої настрої.Продовження матеріалу читайте в журналі ART-Ukraine 4(5)/2008 липень-серпень
