Віра Баринова-Кулеба: «Я малюю свою душу»
У своїй колишній майстерні на вулиці Курганівській у Києві вона тримала справжнісіньку козу і віддала ї родичам, лише коли отримала нову майстерню на 16-му поверсі. У її картинах — весняночки, квіти, пташечки, котики-муркотики, воли та корови, курочки, поле та босоногі женці, мати з дитям, солом’яні брилі та віночки з барвистими стрічками, Сорочинський ярмарок, варенички з сиром і з маком, дівчинонька й козаченько, – і все таке округле, з м’яким «л» і з наголосом на «о». Навіть ї дівоче «Кулеба» звучить майже як «Кулєба», м’яко і розмашисто.
Її неможливо відділити від рідної Полтавщини. Можна сказати, що вона і є Полтавщина. Усе ї життя просякнуте пам’яттю про малу батьківщину, про дитинство, про культ роду і родини, про святість материнства, пронизане глибоким зв’язком із тим, що ї створило і що живить її душу. Причому, живить настільки потужно, що цей струмінь уже багато років вихлюпується з неї світлом і теплом її стовідсотково українського живопису. «Усе, що я малюю, — автопортрет», — каже пані Віра, і додає, що кожну свою картину пише протягом усіх своїх 70 років.
Село як пісня
У неї в майстерні багато дрібних і дуже дорогих її серцю речей із дитинства, вона трепетно зберігає материні сорочку й хустку, а серед найцінніших для неї речей – її власна дерев’яна колиска, зроблена для неї батьком, і ганчір’яна лялька, котра найбільше надихає її на творення, бо символізує її всесвіт – українську сільську жінку.
Здається, що вона пам’ятає в деталях усе – ще до свого власного народження…
«Моєму братикові був рік і місяць, і на тому далекому хуторі першого грудня 1938 року він сидів на підлозі. А тут я народилася. Була обмотана пуповиною, і на поміч покликали молоденьку акушерку, яка вдихнула життя в маленьке тільце. Дівчину звали Віра». Дитину назвали на честь рятівниці. Так і стало це слово символом її життя. Саме тому вона підписується одним словом «Віра». Воно надто глибоке й змістовне, щоб обтяжувати його додатковими словами та значеннями.
Вона безмежно любить село і не страждає від комплексу провінціала, який, щойно потрапляючи до міста, забуває, звідки вийшов, і починає «балакать по-городському». Для неї село завжди було джерелом, що дає життєву силу: «Микола Петрович Глущенко казав: пишіть не те, що бачите, а тільки те, що відчуваєте. А як можна не відчути села, коли десь кінь пройде, десь джміль на квітці загуде, десь пташка заспіває, десь півень закукурікає, а десь сусідка лається на козу?.. Для мене то все – як пісня. Я малюю все, що мене оточує. Не можу з’їсти буряк чи картоплю, доки не намалюю, бо воно все для мене живе».
Вишиванка на рисовому папері
У неї є велика серія робіт, виконаних у китайській манері акварельного живопису на рисовому папері, привезеному з Китаю. Однак вона й тут собі не зраджує: персонажі її робіт – традиційно українські. Вийшла Чудова суміш. «Академія мистецтва та архітектури уклала угоду з китайським містом Тіньхуа про підготовку китайських абітурієнтів до вступу в нашу Академію. За цією домовленістю у 2006 році я разом з іншими київськими професорами на три місяці їздила в Китай викладати живопис. Там мені дали шістнадцятьох студентів, перекладача – старого комуніста, який навчався в СРСР. І – роби з ними що хочеш три дні на тиждень по чотири години. Фактично готувала своїх майбутніх студентів. Я не могла запам’ятати їхні імена і назвала по-нашому – Федею, Іваном, Антоном, Лілею, і так з ними спілкувалася. Починали «з нуля», але китайці надзвичайно працьовиті. Я їх зацікавила – учила на українських народних казках. Сказала, малюйте цих персонажів, але у вашому вбранні і серед вашої природи та побуту. Якби ви знали, які малюнки вони робили!.. Зараз навчаються в Академії, закінчують перший курс. Багато хто з тих, хто спершу нічогісінько не вмів, сьогодні – найкращі студенти на курсі. Наші можуть не ходити на заняття, та все «ля-ля-ля», а ці – працюють».
Китайське мистецтво глибоко вразило художницю. Побувала в багатьох музеях, побачила традиційну китайську графіку, але каже, що мистецтво в Китаї – в усьому: в людях, архітектурі, побуті, стосунках. «Це настільки духовно багатий народ! У них надзвичайно тонке відчуття світу. Їхній живопис тушшю – це дихання… Я захопилася і, коли повернулася, зробила цілу серію робіт. Навіть навчилася свій підпис «Віра» писати ієрогліфами».
«Що більше вивчаєш чуже, то глибше розумієш своє»
За багато років вона об’їздила мало не півсвіту – окрім Китаю, була у багатьох європейських країнах, і, звичайно, в Америці, де вже 14 років живе її донька, художниця-графік. «Я щоразу більше переконуюся: чим глибше ти вивчаєш мистецтво інших країн і народів, тим глибше відчуваєш власне. Мистецтво тим вище, чим тісніший у нього зв’язок із природою, з життям, із традицією. Моя рідна Полтавщина уся на чебрецевих пагорбах, де вітри дмуть і неначе все заокруглюють. У нас і полтавчанки, і хати, і палянички – кругленькі й кирпаті… А в Карпатах, де гори і смерекові ліси, і жінки з гори на гору перегукуються «Маріє-є-є!..», там сама земля і природа зробили їх більш видовженими, стрункішими, рівнішими… І все це є у мистецтві. На Камчатці чи в Туркменістані, де мені теж довелося побувати, у Франції чи у Сан-Франциско все абсолютно різне. Треба лише це побачити, відчути, зрозуміти. Я давно помітила, що в Америці, де живе багато люду з усього світу, люди тримаються свого. Коли я вперше побувала в Чикаго у 1992 році, одразу після здобуття Україною незалежності, побачила, як до церков прийшло багато українців у вишиванках – говорили українською мовою, накривали столи українськими стравами. Тоді вперше усвідомила, що я українка. Побачила, що світ цінує тих, хто цінує свою культуру. Коли малювала своє рідне, мені люди були вдячні».
«Коли познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, росіянином з-понад Волги, з Нижнього Новгорода, то говорила з ним російською. А як народила сина, то над колискою не буду ж до нього щебетати чужою мовою, – заговорила українською. Чоловік почув і каже: «То він для тебе рідний, а я – ні? Говори зі мною українською!» З тієї миті я до нього жодного слова не сказала російською – тільки українською, а він до мене – тільки своєю рідною, російською».
Продовження матеріалу читайте в журналі ART-Ukraine 4(5)/2008 липень-серпень
Читайте також у розділах: Новини
