Про АРТ
Чому класика початку минулого століття сьогодні сучасніша за сучасне мистецтво?
Як правило, старі добрі музеї мистецтва ми не відвідуємо. Їх не рекламують глянцеві журнали і банери, на них немає посилань на полях сайтів, та й узагалі – якось немодно ходити по музеях. Не на виставки, а саме по музеях. Там – соцреалізм. Туди нас зі школи водили, примушуючи мовчки дивитися на усілякі незрозумілі експонати.
Із того часу в потенційного споживача культурної продукції і склалося цілком конкретне – підсвідоме – враження від художніх музеїв: це щось на кшталт забутих кладовищ нікому не потрібних старожитностей, оснащених архетипічними бабцями та цвинтарною тишею. Таке не дуже подобається сучасній – тим більше молодій – людині.
Тому мудру тактику обрало керівництво Національного художнього музею України: разом із квитками на завозні експозиції відвідувачам тут пропонують квитки “просто в музей”. Тобто на тематичні експозиції із власних запасників – як відомо, постійного «репертуару» в музеї немає (одвічна проблема виставкових площ). У результаті волею-неволею залучишся до прекрасного – бо ж задарма. Спочатку відвідувачеві може бути нудно, але потім – особливо якщо є обізнаність із предметом огляду – він починає отримувати від перегляду експонатів справжнє задоволення. Дещо здивовано упізнавати і милуватися навіть відвертим соцреалізмом. Більше того – почуватися так, ніби він нарешті дихає свіжим повітрям – навіть якщо доти вважав себе цілковитим лібералом від мистецтва та зважав на будь-які дивні експерименти сучасників.
Саме це зі мною і відбулося…
…Школа класичного малюнка вразила до глибини душі. Малюнка, відшліфованого довгими роками навчання, першими постановками та дипломними роботами, працею над собою, боротьбою із власними демонами – і тому прекрасного. Нічого вже не додаси – зроблено все. Створене з душею, з безмежною любов’ю до власного дітища. Демони на службі в кохання. Передані всі нюанси глибоких, забутих нами почуттів, передані ясно і чітко, без омани та штучних додатків. І тому яка сила йде від цих робіт!
Здається, ми забули про класичний малюнок. Відвикли. У кращому разі пройдемося Алеєю художників на Андріївському узвозі, єхидно прокоментуємо «живопісь», похитаємо головою над «нетлєнкою» – і все. Можливо, відвідаємо фаворитів сезону чи якийсь салон – а потім напишемо схвальний відгук про високий стиль… Але класику – забули. Стерли з пам’яті. Не ту, для розуміння якої потрібен прес-реліз…
…Відзначила – більшості з побачених картин уже майже століття від народження. Деяким менше – але теж поважний вік. Перше, що спало на думку, – як мало змінилося у світі, котрий зображений на цих полотнах. Та ж сама багнюка у провінції, так само блищить роса, так само горять очі людей і такий самий заздрісний вираз обличчя у дружки нареченої… Хіба ж змінилися люди?..
…Друге, що вразило, – імпресіоністи початку минулого століття. Про який тут реалізм мова йде, – уточните ви? Але освічена людина знає: жоден художник тих років без школи не починав. Всі вони були перш за все прекрасними рисувальниками, тому за абстрактними формами, за сполученнями предметів і перспектив відчувається тверда рука майстра, зовсім не безлад, а веселе, зухвале, джазове переосмислення реальності. Віртуозна композиція елементів справжнього. Кольори, фарби, прекрасна композиція і динаміка – і в цьому буйстві форм мене більш за все вражали роки створення: 1902, 1912, 1915, 1918… Ці роботи виглядають сучасно – за духом, настроєм, силою вкладених емоцій. Здається, що там, у дивацьких зображеннях овочів чи старих міст, передбачено майже все – стрімке зростання науки, підкорення космосу, високі технології, Інтернет… З однією лише характерною рисою, якої так не вистачає в сучасній культурі та науці, – все це сповнене непохитної віри у краще, світлого футуризму і нахабства.
Забувши про класику, ми втратили міру поняття “добре”. Втратили “верхній щабель”, до якого треба прагнути, рівнятися, який треба перевищувати. Це якби всі альпіністи світу раптом проігнорували Гімалаї, бо “все це – безнадійно застаріло, тож ми підемо іншим шляхом”. Проте будь-яка аналогія – помилкова, а ця – тим більше: ми не створимо нові гори, але в мистецтві завжди є куди рости, кого обганяти, на кого рівнятися. Досконалість – це процес, а не статична точка у просторі. Проте перед обличчям майстрів починаєш розуміти, що перевершити їх можна лише тяжкою працею і великим талантом – і набагато легше заявити, що мене, мовляв, не розуміє світ, я новий і загадковий, а після цього взагалі нічого не робити. А ще можна маринувати коров’ячі голови. Або мух пресувати, створюючи бридкі алюзії. За умови доброго маркетингу ці «твори» відмінно продаються. І всі учасники оборудки лишаются щасливими. Тільки відчуття відрази – від такої “творчості” – нікуди не подінеш. Не робить вона нас кращими і мудрішими.
…Що назвати класикою? Те, що залишається, коли час забирає невдалі варіанти та відсіює лушпиння. Те, що пропонують наші старі музеї. І мені б хотілося, аби ми це пам’ятали. Старі роботи й досі пахнуть весною.
Пекур Катерина
