«СІЛЬСЬКИЙ ГЛАМУР» АНТІНА МУХАРСЬКОГО, або ВИБІР МІЖ «ЗДАВАТИСЯ» і «БУТИ»
Антін Мухарський – відомий український телеведучий, шоумен та кантрі-співак – із 29 квітня до 11 травня презентує в Українському домі виставку картин народного малярства 30-60-х років із власної колекції під назвою «Сільський гламур».
Ми зустрілися з ним у його заміському будинку під Васильковом, коли Антін готував до виставки роботи.
– У Вашій колекції багато робіт?
– Більше трьохсот. Подивіться – суцільний позитив!
– Антіне, розкажіть про колекцію. Як довго вона збиралася?
– Це історія досить давня. Вона почалася 1989 року на Андріївському узвозі, коли я вперше побачив роботи фантастично цікавого народного художника-примітивіста Каплієнка. Вони випромінювали якусь буйну первісну енергію і настільки контрастували з представленим на Узвозі загалужитковим живописом, що я мимоволі зупинився і декілька хвилин стояв, приголомшено розглядаючи космогонічну версію буття, зображену на полотнах. Там були і люди, і якісь дивні істоти, артефакти сучасності впліталися в систему архетипічних образів, притаманних народному малярству. І жоден сюжет не повторювався. Що не картина – то цілий світ.
На той час я був бідним студентом, але мав таку собі «художню заначку» – старовину картинку, яку виміняв у Ленінграді в якогось бомжа за пляшку горілки і шоколадку. Я здав цю картинку в антикварний салон і, отримавши 500 карбованців, купив у художника дві картини. Одна називалася «На межі бурі й спокою», а інша – «Котик поранений йде – вбитого песика вушко несе». Вони і стали першими в моїй колекції народного малярства.
– До речі, а що означає термін “сільський гламур”, хто його придумав?
– Це мій винахід! Це, зрештою, все, що нас оточує. Якщо пильно придивитися, то більшість культурних та соціальних явищ в Україні є тим чи іншим різновидом «сільського гламуру».
– Поясніть.
– Україна – типова аграрна країна. 90-95% її населення не є корінними міськими мешканцями, бо чистим прикладом урбанізованої людини, за визначенням американського вченого-урбаніста Льюїса Фолкнера, можна вважати лише того, чиї предки принаймні до п’ятого коліна жили в місті, не маючи ніяких соціально-економічних контактів із селом. І це факт. Українська література, класичне малярство, кінематограф, театр, – усе має могутнє сільське підгрунтя. Міська культура представлена тоненьким прошарком сучасних митців, але як самостійне явище ще не сформувалася.
Загальна світова тенденція розвитку суспільства тяжіє до міської культури. І от саме на цьому зламі – «людина пішла із села до міста, але село в місті не пішло з людини» – народжується явище, яке має назву “сільський гламур”. Ще його можна назвати «кічем», «жлобством», «варварством», хоча кожне з цих визначень має свої відмінності. Але якщо проводити найпростіші аналогії, то «сільський гламур» – це ціла низка засобів, до яких вдається сільська людина, що прибула в місто і хоче виглядати городянином. І тут частіше відбувається так: «Чим більше всередині села, тим більше зовні «гламуру». Як підсумок – чистий прояв «сільського гламуру».
– Тобто люди намагаються здаватися не тим, ким вони є насправді?!
– Точно! «Здаватися, а не бути!» – от головний принцип цього явища.
– А як Ваша виставка народного малярства його ілюструє?
– А от подивіться (Антін показує на картини)! Всі роботи розбиті на три групи. Перша група – це класичні зразки українського народного малярства. Архетипічні образи «Хлопець і дівчина біля колодязя», «Ховайся Петре з Наталкою, йде мати з качалкою», «Суперниці», «Несе Галя воду» та інші. Друга – це вже, як я називаю, мутаційні картини. Тобто сюжети народних картин під впливом трофейних фільмів, німецьких листівок часів Другої світової війни, а згодом – індійського кіно та інших продуктів мас-медіа мутували у щось середнє. Дівчата на картинах змінюють українське народне вбрання на більш «міські» варіанти. Чоловіки стають схожими на кінозірок, але принципи побудови картин лишаються класичними. І, нарешті, третя група робіт – це «сільський гламур» у чистому вигляді. Прості народні художники, часто інваліди війни, люди, які окрім свого села і важкої праці нічого не бачили, малюють ідеальне «буржуйське життя» так, як вони його собі уявляють: багато золота, троянд, усе блищить, мерехтить… Зрештою, ці картини є предтечею сучасного українського шоу-бізнесу та бразильсько-мексиканських серіалів, адже вони замінювали собою і телевізійний екран, і сторінки глянцевих журналів. До речі, і в «сільському гламурі» є ікона стилю. Це так звана «Оленка з оленем» – найпопулярніший і найрозповсюдженіший сюжет.
– А хто із сучасних артистів, політиків, інших медіа-персон може вважатися іконою «сільського гламуру»?
– Однозначно – Андрій Данилко. Точніше образ, який він створив, – Вєрка Сердючка. Я взагалі вважаю цей образ геніальним бо він – квінтесенція нашого буття. Так само смішно і сумно водночас виглядає Андрій Данилко – тонка інтелігентна людина в образі королеви «сільського гламуру» Вєрки Сердючки, так само сумно і смішно виглядають справжні королеви «сільського гламуру» в образах витончених світських леді на різних зборах так званої сучасної української еліти.
– Суворо…
– Суворо, але факт. Ще одним із яскравих проявів «сільського гламуру» я вважаю зведену до релігії українську схильність до другорядності. Варто тільки подивитися, як розвивається наше телебачення і кінематограф, як популяризуються вторинні за суттю музичні та шоу-проекти… Якась глибока внутрішня переконаність у тому, що в Україні, окрім сала, борщу, шароварів і безсмертного Шевченкового «Кобзаря», нічого глобально нового в культурному аспекті виникнути не може. Ми постійно шукаємо якісь шаблони на Заході чи Сході й за ними створюємо сучасний медійний продукт, який має усі ознаки другорядності. І через цю другорядність у культурі ми на першому місці у світі за рівнем поширення підліткового алкоголізму, розповсюдження СНІДу, скорочення населення.
– Але ж Ваша виставка цілком позитивна…
– «Сільський гламур», як і будь-яке явище, має два боки однієї медалі. Один бік – його соціальні прояви й наслідки в сучасному житті цілком негативні, а другий – спроба подивитися на нього відсторонено, з іронією. Адже саме сміючись, ми прощаємося зі своїм минулим. І метою виставки є показати первісні витоки «сільського гламуру», коли люди з села намагалися копіювати «міський стиль». Це, по суті, й відбувається зараз на державному рівні, бо Україна – аграрна країна – намагається довести, що вона «міська» Європі. В той час, коли освічені й культурні люди тікають із міста до села, а термін «гламур» в усьому цивілізованому світі є синонімом ідеології дорогих повій та підстаркуватих мільярдерів, українське суспільство шаленіє від нього, чим доводить свою другорядність. Може, все ж стати самими собою? Перестати «здаватися» і перейти у стан «бути»? Хоча тут виникне питання: «А хто ми є?» І відповідь на нього нам належить шукати всім разом. Я маю на увазі всіх культурних людей. Але це – тема для іншої виставки.
Спілкувалась Іванна Сусаніна
Читайте також у розділах: "АРТ-UKRAINE", Новини