Микола Глущенко – «вища ліга» українського мистецтва XX століття
Мистецтвознавець Едуард Димшиц про життя і творчість Миколи Глущенка знає, мабуть, усе. Усе, що може знати звичайна людина про життя розвідника. Усе, що може знати мистецтвознавець про художника, творчість якого вивчає 25 років, картини якого відчуває майже фізично, як зізнається сам Едуард Олександрович.
– Вперше з творчістю Миколи Петровича Глущенка я познайомився в 1981 році. В художньому інституті захищав дипломну роботу на тему «Творчість М.П.Глущенка». Відтоді я з Глущенком по життю не розлучаюся.
Микола Петрович Глущенко – художник, значення якого досі належною мірою в Україні не оцінене. У футболі, як відомо, існує вища ліга і все решта. Так от, Глущенко – це вища ліга в українському мистецтві. Є художники, яких за тими чи іншими критеріями можна порівнювати. Мені важко сказати, з ким з українських художників ХХ століття можна порівняти Миколу Петровича Глущенка, якщо залишити за дужками видатних українських авангардистів – Малевича, Богомазова, Екстер, Бурлюка, – це інше покоління.
Річ у тім, що Глущенко від природи володів феноменальним колористичним даром. Другого такого колориста в Україні не було. Йому пощастило пройти прекрасну берлінську школу, яка дуже багато йому дала в опануванні рисунка і осмисленні класичного мистецтва XVI-XIX століть. Він захоплювався Менцелем, німецькою течією «нової речевості», в яку він влився, закінчуючи Берлінську академію. Потрапивши в Париж у 1925 році, він фактично став сучасником усіх маестро, зокрема Матісса та Пікассо, – лідерів художніх напрямків так званої паризької школи першої третини ХХ століття, які перебували на піку свого успіху.
– Вважається, що ранній Глущенко – імпресіоніст.
– В прямому розумінні імпресіоністом Глущенко ніколи не був. Сам він писав, що з-поміж художніх напрямків надає перевагу гурту «Набі», зокрема творчості Боннара, що вирізняється рафінованим естетизмом. Також він був близький до фовізму (від французького «fauve», що означає «дикий»). До цього напрямку належали Матісс, Дерен, Ван Донген. Практично Глущенко потрапив в самий епіцентр мистецької революції ХХ століття, і його розвиток як художника відбувався в атмосфері інтенсивного творчого горіння, яке на той час міг дати тільки Париж.
В 1936 році він повернувся в СРСР майстром європейського рівня. Те, що Гітлер вважав його пейзажистом світового рівня, також не випадково.
– Звідки у Гітлера така глибока повага до Глущенка?
– За неофіційною інформацією, вони познайомилися в приватній студії професора Кампфа, де Глущенко іноді заміняв свого викладача, і де, за нашими даними, Гітлер з’являвся як художник-аматор. Гітлер на той час сприймав Глущенка як педагога, незважаючи на молодість художника. Микола Петрович навчався в академії і водночас був асистентом професора. В першій половині 20-х, коли Гітлер перетинався з Глущенком, він був лише політиком-початківцем.
Згодом, у Парижі, Глущенко набув чудових навичок рисунка, зорієнтованого на культуру Сходу – Японії, Китаю, що, зрештою, не дивно: захоплення східним мистецтвом було на той час поширене. У нього прекрасна класична композиція. Все це він зумів увібрати і переплавити у свій індивідуальний стиль. Тож не дивно, що його майстерність викликала захоплення. В Парижі він був уже цілком сформованим художником.
– І успішним?
– Не можна цього однозначно стверджувати, хоча найчастіше про його роки в Парижі пишуть саме так. Бували періоди, коли його картини продавалися, а бували і часи значних фінансових труднощів. Але незважаючи на те, що фінансовий успіх був мінливим, про Глущенка на той час багато писали відомі паризькі критики, він особисто спілкувався з Маяковським, Луї Арагоном та його дружиною Ельзою Тріоле (відома французька романістка, рідна сестра Лілі Брік, коханої Маяковського. – Авт.), писав з натури портрети Анрі Барбюса, Ромена Роллана, Поля Сіньяка. Все це було. А гроші, як відомо, не завжди супроводжують талант.
Пабло Пікассо на похоронах Модільяні, який, будучи геніальним художником, помер в абсолютних злиднях, сказав, що, мовляв, це бюргерське середовище його не прийняло і ніхто не простягнув йому руки допомоги. При цьому сам Пікассо на цей час був мільйонером. Тому, безумовно, фінансовий успіх далеко не завжди є показником таланту за життя художника. Можливо, якби Глущенко жив у Парижі й далі, то зумів би реалізуватися там повною мірою. Але довше залишатися у Франції він не міг, оскільки виникла реальна загроза викриття його розвідницької діяльності, і Глущенко почав наполегливо просити дозволу терміново повернутися до Радянського Союзу.
– Яким же чином Глущенкові вдалося за завданням Москви протриматися в Парижі ще цілий рік, адже відомо, що він просив дозволу повернутися в 35-му, а повернувся лише у 36-му?
– Для Миколи Петровича це був рік смертельного ризику. Він жив під страхом того, що за ним з дня на день можуть прийти. Але відомості, які він здобував у ці останні місяці перебування у Франції, були надто важливі для його московського керівництва. На терезах радянської ідеологічної машини життя художника важило значно менше, ніж розвідницька інформація. На щастя для Глущенка, французька розвідка діяла неквапливо, що зрештою зберегло життя видатного живописця.
– Чи правда те, що Глущенка в розвідку завербував Олександр Довженко, з яким він дружив, живучи в Берліні?
– Ситуація тут, на мою думку, не настільки однозначна. Відомо, що Довженко служив секретарем українського консульства в Німеччині. Але їхні стосунки були дійсно дружніми. Глущенко на той час перебував у підвішеному стані. Адже відомо, як він опинився у Німеччині: служив в денікінській армії, потрапив у табір для інтернованих осіб у Польщі, звідки втік – пішки пішов через кордон. У дорозі захворів на тиф. Вижив завдяки тому, що був надзвичайно витривалим і сильним фізично. У Берліні почав потроху творчо облаштовуватися, але статус його при цьому залишався невизначеним, бо німецького громадянства він не мав. Україну Глущенко, безумовно, любив, і навряд чи потрапив би в Берлін, якби так не розпорядилася доля. Тісно спілкувався з представниками української еміграції. І коли ці двоє неймовірно талановитих людей, Глущенко і Довженко, зустрілися, то між ними відбувся дуже потужний людський контакт. У своїх записках Глущенко пише, як поетично Довженко розповідав про Україну, про його рідну Чернігівщину, Десну. Імовірно, що найбільше їх об’єднувала любов до України. Олександр Довженко також брав уроки малювання у Глущенка.
– Чи працював Довженко на радянську розвідку?
– Існує поширена думка, що на тій посаді, на якій від працював, він не міг не бути резидентом. Утім, жодного документального підтвердження цього я поки не знайшов. Але виключати такої можливості теж не можна. З іншого боку, суто чиновницькі важелі впливу у Довженка, безумовно, були, і він ними скористався для того, щоб Глущенко отримав радянський паспорт. Глущенко цьому був дуже радий. 1923 року, коли він отримав радянське громадянство, на звороті графічного автопортрета, який Микола Петрович подарував Довженкові, він написав: «Ось тепер я знаю, хто я».
– Чи відомо, коли саме Глущенко почав працювати на радянську розвідку?
– Версія КДБ, що, мовляв, Глущенко був завербований вже в Парижі, коли працював у своєму славнозвісному ательє на вулиці Волонтерів, активно включився в розвіддіяльність і познаходив купу креслень військової техніки тощо, виглядає, м’яко кажучи, сумнівною. Імовірно, що це сталося значно раніше, ще в Берліні.
– Чи відомо щось про оцінку самим Миколою Петровичем свого шпигунського минулого?
– Ні. В сім’ї ця таємниця зберігалася до останку. Вдова Глущенка, Марія Давидівна, на мої прямі запитання завжди відповідала: «Я нічого про це не знаю». Зрештою, усім відомо, як діяла репресивна система по відношенню до тих, хто не зберігав державну таємницю, а Глущенко був досвідченим розвідником, тож не дивно, що ані він, ані його дружина ніколи нічого про це не розповідали. Думаю, що у нього було і звання, і відповідні державні нагороди, про які, втім, ніхто із «цивільних» знайомих Миколи Петровича не здогадувався.
– Як розвивалися події після його повернення в СРСР?
– Після повернення Глущенко пережив жорстку м’ясорубку ідеологічного тиску, спроби перетворити з «француза», як його називали, на радянського художника. Чого вартує тільки те, що його поселили з дружиною і маленьким сином на вулиці Біговій у Москві в кімнату в комуналці площею 9 кв. м! Він брав участь у виставках, зокрема у так званій «виставці чотирьох», що відбулася на початку війни. Це була одна з його перших великих виставок у Союзі. Тоді були загальноприйняті так звані творчі обговорення виставок, у яких брали участь критики, художники, мистецтвознавці. Збереглася стенограма обговорення тієї виставки з виступом відомого на той час мистецтвознавця Фьодорова-Давидова. Поруч з ремарками про те, що у Глущенка хороше відчуття природи, він зауважив, що той багато чого бачить очима французького художника і перед ним «стоїть завдання сприйняти російську природу у звичному національному та традиційному способі бачення». У цьому відчувався явний натяк на те, що Глущенко не позбувся впливу «ворожого буржуазного мистецтва». Такі слова з уст придворного мистецтвознавця були досить небезпечні. Глущенко розумів, що повинен або піти на компроміс, або ризикує опинитися там, де в ті часи опинялися усі, хто поводився «неправильно». Тому в 40-х він як художник пристосовувався до вимог системи. Згодом писав, що цей період у його творчості був не найкращим, і багато творів, написаних у ці роки, йому вже нецікаві.
– Частину робіт цього періоду Глущенко заповідав знищити?
– Так. Як відомо, їх таки не знищили. Я бачив ці роботи у фондах музею і можу сказати, що серед них є дуже хороші. Але художники у самокритиці нерідко схильні до перебільшень.
Утім, зламати його не вдалося, він не перестав бути самим собою. Як тільки в середині 50-х з’явилася можливість творчо звільнитися, він повернувся до свого шляху в живописі.
Чимало шанувальників Миколи Глущенка в Україні не знають його творчості берлінського і паризького періоду. А твори, написані в дусі «нової речевості» в Німеччині, і твори, близькі до набізму та фовізму, написані в 30-ті роки в Парижі, чимало розповіли б про Глущенка як про художника європейського масштабу, який вже у той час реалізувався на рівні нових художніх течій. Йому волею долі пощастило не бути розчавленим в зародку радянською ідеологічною машиною.
– А як щодо місця Глущенка у світовому мистецтві?
– В ієрархії світового мистецтва він не числиться визнаним майстром, і до цього слід ставитися спокійно. Україна як відносно молода держава не мала можливості створювати власний «Табель про ранги». Зараз цей процес активно відбувається, і перші імена у вибудуваній нами ієрархії обов’язково зацікавлять світ, як це дещо раніше сталося, скажімо, з творчістю Малевича, Богомазова. Я абсолютно певен, що визнання так само чекає і Глущенка.
– Де сьогодні перебувають твори, написані ним у 20-30-ті роки?
– До недавнього часу ці твори нерідко припадали пилом десь на горищах у французьких зібраннях. Французи – великі егоїсти у цьому розумінні. У них власного хорошого мистецтва – сила-силенна. Сама лише паризька школа чого варта! Тому все, що менше відомо, ніж імена визнаних світом геніїв, їх цікавить мало. Усілякі Грищенки, Глущенки, Андрієнки, Хмелюки, які свого часу працювали в Парижі, – це був другий чи навіть третій ешелон ринку мистецтва. Твори Глущенка дорадянського періоду з’являлися іноді на французьких аукціонах і коштували, за рідкісними винятками, в межах 3-5 тис. доларів.
І ось Глущенка раптом починають «розмітати» на його рідній Україні. 10, 20, 30, 40, 50 тис. доларів… В Парижі одразу «знаходяться» його картини 20-30-х років, про які усі забули, і продаються на аукціоні вже за 80-90 тис. євро. На останньому, грудневому, українському аукціоні невеликий натюрморт Глущенка 60-х років розміром 50х70 був проданий за 80 тис. доларів.
Митець, якого підносять на висоту у себе на батьківщині, «вибухає» у будь-якій країні, до якої він був причетний. Зараз купити в Парижі картину Глущенка за 10 тис. доларів вже неможливо.
– Глущенка нерідко ставлять в один ряд з Сергієм Шишком. Наскільки це виправдано, на Ваш погляд?
– Я був особисто знайомий з Сергієм Федоровичем Шишком, картини якого зараз коштують чи не найбільше серед українських художників другої половини XX століття. Утім, я б не став порівнювати за рівнем значимості його творчість з творчістю Глущенка. Як на мене, перевага Глущенка над усіма українськими майстрами того періоду очевидна.
Шишко – без сумніву, хороший художник. Він, як і Глущенко, був народним художником СРСР, що створювало йому відповідний статус, який в Україні мало хто мав. Його творчий спадок був свого часу великими шматками розкуплений достатньо серйозними гравцями на ринку антикварного живопису. І цим гравцям вигідно постійно підігрівати інтерес до його творчості і, відповідно, накручувати ціни на його картини.
– З Глущенком нічого схожого не відбувається?
– Ні, його ніхто не «розкручує», оскільки, незважаючи на те, що Глущенко залишив по собі величезний творчий спадок, він був розпорошений між значною кількістю колекціонерів. При цьому серйозних гравців на антикварному ринку, які б мали колекцію з 50-100 творів Глущенка і цілеспрямовано працювали на фінансовий рейтинг його полотен, практично немає. Утім, його картини дорожчають цілком природним шляхом і постійно конкурують в ціновій площині з творами Шишка – поза усякими штучними механізмами підігріву ринку. Це говорить про те, що об’єктивно Глущенко все одно є першим номером ринку українського мистецтва другої половини ХХ століття.
Крім того, з популяризацією творчості Глущенка також якось не складалося. Вдова Миколи Петровича, Марія Давидівна, була в літах і не займалася цим питанням. Син Олександр досить рано пішов з життя. Досі не видано великих альбомів та монографій, присвячених його життю та творчості. Але я певен, що все це – питання часу, бо його спадок дає прекрасну основу для фахових досліджень.
– Відомо, що Микола Петрович був надзвичайно плідним художником.
– Так, і не в останню чергу тому, що був дуже сильним фізично – десятиборець, боксер, тенісист, пловець. Загальновідомою є і його неймовірна самодисципліна. Лягав завжди в один і той самий час, близько години лежав з книжкою в руках, засинав теж у визначений час, вставав о пів на сьому, робив потужну фіззарядку, і нерідко йшов на Володимирську гірку (а жив він на розі Володимирської і Великої Житомирської) – на етюди. На одинадцяту-дванадцяту годину, коли багато художників щойно прокидаються, він вже приходив до своєї майстерні на Хрещатику з кількома етюдами. Сам Глущенко писав, що може написати до 15 великих акварелей за день. Тому не дивно, що він залишив по собі такий значний творчий спадок. Хоча «завдяки» фальсифікаторам, його спадок сьогодні «збільшився», мабуть, утричі.
– Чи виправданим з точки зору мистецтвознавства є те, що його ранні роботи оцінюються вище, ніж роботи більш пізніх періодів?
– Я б не сказав, що роботи Глущенка, скажімо, 70-х років є гіршими, ніж його твори паризького періоду. Але закони ринку диктують те, що роботи 20-30-х років апріорі коштують дорожче. Є й ще один важливий фактор. Саме в цей час Глущенко працює безпосередньо всередині європейського художнього мейнстриму. Належність до цього мейнстриму зумовлює те, що роботи цього періоду автоматично виокремлюють. Роботи дадаїстів, сюрреалістів, фовістів, які працювали в ці роки, сьогодні коштують мільйони. Творчість наших художників того періоду поки що стільки не коштує, але цей дисбаланс останнім часом дуже стрімко вирівнюється. Вже в найближчі роки твори Глущенка та ще низки українських художників другої половини ХХ століття коштуватимуть сотні тисяч доларів, а найкращі з них – і мільйони. Не треба бути провидцем, щоб це розуміти.
Розмовляла Галина Ключковська
Читайте також у розділах: "АРТ-UKRAINE", Новини