Андрій Северинко: «вагітний» скульптурою
Старі пружини, гвинти, праски, м’ясорубки, коліщата … Для когось – мотлох повсякдення, а для творчо настроєного спостерігача – прикмети цивілізації. Майже як у «Сталкері» Тарковського – речі, що залишила в «Зоні» чужа форма життя… Сорокарічний митець Андрій Северинко майструє з брухту техноморфні скульптури та інсталяції. Здавалося б – холодне залізо, але які теплі емоції викликає воно після того, як побувало в руках у Майстра!
Ми зустрілися у залі мистецького двору «Кобальт», щоб з’ясувати, що, чому і для кого.
- Люди, які стихійно чи свідомо осмислюють своє буття в професії як філософське діяння: чи то лікар, водій таксі, чи митець, – завжди приваблюють. Як Ви самі пояснюєте своєрідність власних скульптур?
- Філософія вибудовується відчуттям оточення і відчуттям матеріалу, з якого вибудовуються скульптури. Я люблю, коли в будь-якому предметі, живому чи неживому, я можу зрозуміти внутрішню будову: як він влаштований, як працює, яким чином впливає на мене, і чому я на це зреагував. Мій головний принцип – оголити сутність, щоб було видно, з чого це зроблено і як. В цьому є певна складність візуального сприйняття технічного об’єкту. Я намагаюся поєднати зміст, фактуру і форму у художньому враженні.
- Метал - ваш улюблений матеріал?
- Хтось відчуває глину, хтось – пластилін, гіпс чи дерево (з ним, до речі, я теж працюю). Улюблений той матеріал, який відчувають руки і з якого ти можеш створити форму. Я з дитинства ліпив з глини – це розкішний матеріал. Але виник потяг до іншого. Я не мав наміру робити техногенні речі. Складність роботи з моїми металевими об’єктами полягає в тому, що вони створюються поступово. З гори брухту треба створити річ, яка була б образною і наштовхувала на різні відчуття цього предмету.
- Деякі ваші скульптури нагадують антропоморфні образи з фільмів фентезі. Чи підживлюєте свою творчість цим модним жанром, і взагалі, що вас надихає?
- Фільми ці спеціально не дивлюся, але у цьому жанрі є приклади, які надихають. Пригадую, коли я закінчував художньо-промисловий технікум у Києві в 1988 році, по руках ходив альбом з малюнками американського художника Джіджера. Мене здивувало, як він маніпулював технічними речами – різними металевими деталями. Талановито і, як сказав один викладач, «жахливо красиво». На малюнках були якісь слимаки, гіпертрофовані форми дітей…
- В руслі естетики потворного…
- Вона чіпляє. Утім, я своїми роботами не намагаюся лякати. Ось скульптура «В пошуках матусі». «Малюк» несе світильник – він загубився у своєму просторі… Мій приятель жартує: «Уявляю, як виглядає його матуся». Техно-ворон «Дбайливий спостерігач» розглядає живу істоту і дуже здивований тим, що бачить… В металевій пташці або рибині залишилися частка природного чи духовного, яку вона «запам’ятала».
- Ви намагаєтесь назвою скульптури наштовхнути глядача на гуманістичне розуміння цих створінь, олюднити технологізм відносин. Як з’являються ці образи?
- Творчий процес відбувається без ескізів і поступово. Цікавий предмет може наштовхнути на бачення його як елемента моєї скульптури. Я розшукував усі ці речі на звалищі брухту, на Сінному та Куренівському блошиних ринках. Коли скульптура сформована на 70-80%, починаються проблеми пошуку окремих вузлів, яких тепер уже виразно бракує, і ці пошуки можуть тривати дуже довго. Можу ходити роками, «вагітний» незакінченою скульптурою. А у кожної вагітності є строк, і дуже важливо не перегоріти. Коли скульптура народжується вчасно, то для мене це свято. Тоді вона логічна і має чіпкий образ. Але робота має відстоятися – бо тільки через певний час приходить повне усвідомлення речі, розуміння її філософії.
- Ви навчалися у визначного сценографа Данила Лідера, чиї просторові декорації були часто на порядок вищі, ніж драматургія вистави. Він вплинув на Ваше світобачення?
- Дуже. Особливо мінімалізм його естетики. Пам’ятаю, він носив на шиї мініатюрний горщичок Тев’є–молочника. Винайдений Лідером «зоряний шлях на небо» зі спектаклю «Тев’є-молочник» зараз є найбільш розтиражований у різноманітних шоу. Він вважав, що глядач повинен відчути і розгадати філософію, яку пропонує вистава. У сценографії Лідера були присутні два-три предмети, які мали наштовхувати на роздуми. Це і є завдання художника-оформлювача. Але сьогодні глядачі, виховані на американських фільмах, не налаштовані на розуміння твору, вони не хочуть думати.
Я намагався у студентські роки оформлювати вистави. Але відчував свою непристосованість до великого колективу амбітних людей. Мені пропонували бути сценографом у режисера Резніковича в Російській драмі, в театрі «На лівому березі». У мене не виходило: мій задум, як вчив Лідер, повинен був наповнювати тло всієї вистави, увесь духовний простір. Режисура цього простору не може вступати у протиріччя з режисером вистави і актором. А в результаті саме так і ставалося.
- Ви працювали з Олесем Саніним над фільмом «Мамай», що був номінований на «Оскар».
- Я був художником-постановником, а моя дружина Ірина Клиба – художницею по костюмах. Але простір фільму цілковито залежав від тандему Саніна та оператора Михальчука. Вони втілювали свою дитячу мрію про фільм, і ми в міру можливостей допомагали їм. Фільм знімався швидко і важко – через обмеженість бюджету і нестачу реквізиту.
Зрештою мій досвід привів до розуміння, що я не хочу працювати ані в театрі, ані в кіно. Я одинак, люблю самостійно вибудовувати творчий процес і відповідати за увесь процес створення творчого продукту.
- У творчих пошуках сім’я допомагає?
- Слава Богу, у нас на 200% творчий тандем. Я познайомився з дружиною 17 років тому. Ми разом навчалися у Данила Лідера, обоє закінчили художню академію. Дружина повністю мене розуміє. Я люблю її творчість. Моя дружина малює класичний живопис.
Ми 15 років прожили у селі Седневі поруч з Яблонськими – Тетяною Нілівною і її донькою Гаяне Атоян. І зараз, влітку і восени, ми працюємо у їхньому седневському будиночку. Там все надихає, усе пронизане творчим духом.
У Яблонської щаслива творча доля. Вона до 93 років, до останнього подиху однією рукою (бо інша була паралізована) малювала пастелі, – сильний характер і потужний талант. В її творах є професіоналізм, школа. Усі справжні художники до цього зрештою повертаються, бо кон’юнктурні пошуки набридають. Хоча зараз популярний новий тип художника: підприємливого, зі зв’язками, комунікабельним характером…
- І суспільство вважає таких художників успішними. А що для вас успішний митець?
- Це той, хто народився художником у душі і шукає свій шлях. Бути впізнаваним за власним індивідуальним почерком – це щастя для митця. А що таке успіх, кожен повинен вирішити для себе сам. Художник має займатися творчістю, не думаючи про гроші. Цікаво, що у нас є факультети менеджменту мистецтва, але я ще не зустрічав в Україні якісних тандемів менеджера і художника – їх руйнують розбіжності у смаках.
- І попри це, Ви вирішили пов’язати себе з менеджером мистецького двору «Кобальт»?
- Я довго чекав такого тандему – і знайшов його. Мені подобається, що у мистецького двору «Кобальт» є смак, толерантність, тут виставлено якісний живопис. У «Кобальті» люблять художників і професійно просувають роботи українських митців.
P.S. З інсталяціями та скульптурами Андрія Северинка читач може порозумітися на «Скульптурному салоні – 2008», що відбудеться в Українському Домі в березні.
Автор: Георгій–Григорій Пилипенко
Читайте також у розділах: "АРТ-UKRAINE", Новини