Ігор Воронов: «Мені ближче мистецтво бунту»
Знайомство з мистецькою колекцією бізнесмена, колекціонера і мецената Ігоря Воронова почалося, щойно ми увійшли до його будинку на Печерську, куди Ігор Олексійович люб’язно запросив «АРТ-Ukraine». Перше, що відкрилося очам, як тільки відчинилися двері, були скульптури – Родена, Майоля, Шемякіна, Архипенка, що стояли тут-таки в холі – деякі, нещодавно придбані і ще не систематизовані – скупчено на підлозі просто біля дверей, інші – живописно розставлені в інтер’єрі. Тож, перш ніж ми змогли розпочати розмову, певний час пішов на адаптацію до середовища «підвищеної мистецької концентрації». За цей час господар провів невеличку екскурсію своїми володіннями.
– Ігорю Олексійовичу, як Ви прийшли до колекціонування? З чого почалася Ваша колекція?
– Колекція почалася з живопису. Першу роботу мені подарували. Це була картина Леся Подерев’янського. Загалом, збирати живопис я почав з початку 90-х, коли наші художники тільки стали виставлятися. Тоді колекціонувати живопис ще не було модно – більше «колекціонували» нерухомість.
– Хто із живописців Вам найбільше імпонує?
– Надаю перевагу сучасному українському живопису – Олександр Животков, Микола Кривенко, Олег Тістол. Твори цих авторів більшою мірою відображають мій світогляд і світовідчуття, мій настрій. З більш ранніх авторів мені подобаються твори Павла Філонова, Казимира Малевича. Одна з моїх улюблених робіт – картина Філонова «Георгій-переможець». Я купив її в Парижі в галереї «Самуель». Цікаво, що у Філонова є лише 5 робіт, які «вийшли» з єдиної колекції. Дві роботи він подарував, а три були продані на виставці в 1921 році в Німеччині. Це – одна з трьох проданих у Німеччині робіт.
– Останнім часом спостерігається сплеск інтересу колекціонерів до соцреалізму.
– Я не дуже люблю соцреалізм і авторів того періоду, бо вважаю, що творчість не має бути зашореною та заідеологізованою.
Мені подобається мистецтво кінця XIX століття, починаючи від імпресіоністів та постімпресіоністів, і усього XX століття. Мені самому настільки набридла естетика соцреалізму, в якій росло моє покоління, усі ці картинки зі шкільних підручників типу «Весна прийшла», що всередині визрів спротив. Тому мені ближче мистецтво бунту.
– Але у Вашій колекції є роботи художників радянського періоду – Зарецький, Луцкевич. Чому Ви їх купуєте?
– Щоб підтримати наші українські галереї. Це певний двигун їхнього руху і розвитку. Люди мають розуміти, що працюють не марно, що раз роботи виставляються, значить, їх хтось купує. Буває, що роботи, які я купую з наміром підтримати галерею, з часом починають мені подобатися. Наприклад, раніше я не розумів творів Олега Голосія. Потім зрозумів, на якому зламі він жив і творив, відчув настрій, який він передав у своїх роботах.
– У Вашій колекції представлені роботи абсолютно різної естетики, стилів, епох. За яким критерієм Ви добираєте твори?
– Ніколи над цим не замислювався. Мені здається, що будь-які рамки обмежують свободу сприйняття. Я обираю ті речі, які відчуваю. До того ж, усі стилі і напрямки в мистецтві взаємопов’язані. Перетікання стилів один в інший, від реалізму до символізму чи авангарду, те, як це все проявилося і трансформувалося потім в українському мистецтві, насправді нескладно відстежити, так само, як ми можемо простежити еволюцію моди від кринолінів до сьогоднішнього дня.
Моє сприйняття живопису є абсолютно суб’єктивним. Я можу сказати, подобається чи не подобається, але не став би давати оцінки творчості того чи іншого художника, бо будь-яка творчість має право на існування, і оцінки можуть лише нашкодити. Зате я чітко розумію, коли художник творить заради творчості, а коли – заради заробітку, з розрахунку на кон’юнктуру. Скажімо, я не хотів би купувати твори Далі. Як на мене, він перейшов ту межу, коли творчість підміняється бажанням заробітку.
У мене є роботи художників, які я купував, коли вони були ще мало відомі, але в їхніх роботах відчувалася душа. Як тільки почали працювати на заробіток, конвеєром штампувати 365 картин на рік, їхня робота перестала бути творчістю.
– Когось можете назвати?
– Ні, навіщо ображати людей. Вони про моє ставлення знають – я перестаю купувати їхні роботи.
– Бачу, що у Вас є робота Євгенії Гапчинської.
– Моя дружина купила 17 робіт Гапчинської, коли вона ще не була настільки відома, а після цього нам її картини почали дарувати.
– Купуючи роботи, Ви керуєтеся винятково власним смаком чи консультуєтеся з мистецтвознавцями?
– Керуюся виключно власними вподобаннями. Якби я працював з мистецтвознавцями, то дивився б на мистецтво очима мистецтвознавців, а не з точки зору власного розуміння краси. Є люди, чия думка для мене цікава, хоча це не означає, що вони впливають на мій вибір. Я спілкуюся з Євгеном Шаломеєвим (підприємець, депутат Київради від ПР. – Авт.), також я товаришую з Євгеном Карасем (власник галереї «Ательє Карась». – Авт.), і це спілкування впливає на розширення мого світогляду, я дізнаюся багато для себе нового.
– Наскільки велика Ваша колекція живопису?
– Я сам точно не знаю. Можливо, 500 робіт, а може, 1000.
– Яка доля робіт, які є в колекції, але не експонуються, адже картини «живуть» доти, поки їх споглядають?
– Як бачите, навіть мої умови життя не дозволяють їх виставити для огляду. Приміщення – проблема будь-якого колекціонера. Приходить момент, коли колекція заповнює весь простір і їй стає тісно.
Я згоден, шедеври повинні експонуватися. Можливо, я передам їх для постійної експозиції в якийсь музей. У мене хороші стосунки з директором Національного музею. Можливо, мені вдасться відкрити музей приватних колекцій. Я б з великим задоволенням збудував би такий музей у Києві, але зараз це зробити складно, бо кожен клаптик землі коштує величезні гроші. До того ж, на етапі узгодження проекту потрібно ще чиновникам заплатити стільки ж у вигляді хабарів. Тому поки що ідея існує на рівні задуму.
– Ви людина не публічна, але відомі широкому загалу тим, що привезли до Києва спільно з Дмитром Андрієвським виставку творів Ніко Піросмані. Звідки виникла така ідея?
– Піросмані – визнаний геній, творчість якого мені особисто дуже близька. Ми з Дмитром Андрієвським сиділи в гостях у тодішнього посла Грузії Григора Катамадзе і, спілкуючись, дійшли висновку, що в Україні немає цікавих виставок грузинських майстрів. Тоді і народилася думка привезти виставку Піросмані. Листувалися з Національним музеєм Грузії. Від задумки до втілення нашої ідеї пройшло дуже небагато часу. Мені особисто виставка дуже сподобалася, та й киянам теж.
– Скільки коштувало втілити цю ідею в життя?
– Гроші – відносна категорія. Адже зрозуміло, що для багатої людини і мільйон – не гроші, а для бідняка і гривня – капітал.
– Але заможних людей в Україні предостатньо, а от меценатів майже немає. Чому?
– Це проблема не багатих людей, а бідної держави. Люди, може, й хотіли б щось робити, але немає закону про меценатство, який би послабив податковий тиск. Якби меценатство заохочувалося податковими пільгами, то цим би займалися так само, як і в усьому світі.
– У парламенті сидить чимало багатих людей, які й самі кажуть про те, що потрібен закон про меценатство, але при цьому його чомусь не ухвалюють.
– По-перше, багаті люди в парламенті не становлять більшості. До того ж, поки у нас існує партійна система, шансів, що цей закон буде ухвалено, небагато, бо жодна партія не стане ухвалювати закон, який викличе спротив електорату. У всякому разі інших причин, чому цей закон досі не ухвалюється, я не бачу.
– А хіба причина не в тому, щоб під вивіскою меценатства можуть «відмивати» гроші?
– Той, хто захоче, «відмиє» їх і без усякого меценатства.
– Ви себе вважаєте меценатом?
– В організації виставки Піросмані я виступив як меценат. А загалом, я не бачу межі між поняттями меценатства і, скажімо, благочинності. Я себе ніяк не оцінюю, просто вважаю нормальною з точки зору моралі людиною.
У цьому контексті треба сказати, що чудову справу зробив Віктор Пінчук, відкривши свій PinchukArtCentre. Такі ідеї можна лише підтримувати. Думаю, що якби йому довірили відбудову «Мистецького арсеналу», він би чудово з цим впорався. Сьогодні він має для цього і фінансові можливості, і достатньо розвинутий естетичний смак. Не певен, що ідея зробити там «Український ермітаж» себе виправдає – треба орієнтуватися на сучасні зразки мистецтва.
– У вас є схожі задуми?
– Є задум зробити щось подібне в інших містах – Харкові, Львові. Ці задуми зараз на стадії втілення. Вважаю, що є потреба в арт-центрах, де люди зможуть знайомитися з найкращими зразками мистецтва, починаючи від визнаних шедеврів і закінчуючи сучасним мистецтвом і сучасними авторами. Якось у Харкові мене вразила величезна черга на виставку відносно незначної колекції. Це означає, що у людей існує потреба в мистецтві, і вона не задоволена. Тому потрібно щось робити для популяризації мистецтва.
– Ви готові поділитися своєю колекцією з такими центрами мистецтва, які маєте намір продюсувати?
– Можливо.
– Скульптурні роботи, на відміну від живопису, існують не в єдиному примірнику?
– Так, для кожної скульптури існує певна серія відливів, але вона обмежена. Скажімо, Роден випускається час від часу, але дуже обмеженими серіями. Є фонд Родена і Музей Родена, які мають право здійснювати такий випуск. Основна кількість моїх робіт Родена – це або прижиттєві відливи або такі, яким по 50-60 років, – сучасних робіт практично немає. Як відомо, оригінал знаменитої роботи «Собор» зроблений з теракоту і експонується в музеї Родена. Раз на кілька років з цієї форми здійснюють 3-5 відливів. Як правило, замовниками виступають не приватні колекціонери, а музеї. Колекціонери вже купують або на аукціонах, або у музеїв (на Заході чимало музеїв мають право продавати свої експонати), але вони йдуть з певним естімейтом, не нижчим за ціну продажу попередніх робіт. На роботи Родена існує певна цінова планка, яка для різних творів може становити, скажімо, від 50 тис. і до двох-трьох чи навіть п’яти мільйонів доларів.
Скажімо, маска роботи Родена, яка мені подобається найбільше з його творів, взагалі ніде не продається. «Собор» жодного разу не з’являвся на аукціонах за останні сім років. Я випадково цю скульптуру знайшов у приватному зібранні.
– Можлива кількість примірників обмежена?
– Ось візьмемо роботу Джакометті. Ця скульптура – прижиттєва робота, на ній є позначка, що це четвертий з шести існуючих відливів.
А, скажімо, мармурові скульптури геніального Генрі Мура, британського скульптора, взагалі не повторюються.
– Бачу, що у вас є кілька робіт Міхаїла Шемякіна. Вам подобається його творчість?
– Він не належить до числа моїх улюблених авторів. Купив його роботи, бо вважаю, що вони мають бути в колекції.
– З двох напрямків Вашої колекції – живопису і скульптури – який вам ближчий?
- Мені однаково подобається живопис і скульптура, причому скульптури у мене значно менше. Я ніколи не продав і не віддав би роботи Джакометті, Архипенка. Я не продаю роботи зі своєї колекції, і навряд чи таке бажання колись виникне.
– Колекція ж не може рости безкінечно?
– Я це розумію, але це вже буде проблема моїх нащадків.
– Ви надаєте перевагу якимось жанрам?
– Ні, купую все, що мені подобається. Дуже люблю твори Олександра Архипенка (Олександр Архипенко (1887—1964) – український авангардист, скульптор і живописець, один із головних реформаторів мистецтва XX століття. – Авт.). Його роботи я купував в Україні, в Ізраїлі, у Франції, кілька робіт мені привозили з Америки. У скульптури «Мармурова жінка» Архипенка цікава історія: я купив її у одного колекціонера, який колись придбав її у генерала з уряду Муссоліні.
Мені дуже подобається стиль Арт Деко. В колекції є кілька творів румунського майстра Дімітрія Чіпаруса, який працював в Парижі. Цей майстер – найславетніший скульптор епохи Арт Деко, він найкраще зумів відобразити в мистецтві суть цього стилю. Ось робота також видатного німецького майстра цього ж стилю Отто Поерцеля. Мені так само дуже близькі твори символіста Генрі Мура. Скульптура Пікассо мені подобається навіть більше, ніж його живопис та графіка.
– Ціна роботи і ім’я автора впливає на ваш вибір?
– Ні. Я б ні за які гроші не купував депресивне мистецтво чи такі «твори» сучасного мистецтва, як напівзогнилий труп акули у формальдегіді, якими прославився Дем’єн Хьорст. Ніколи не ганявся б за творами Уорхола, які коштують десятки мільйонів. Я розумію, що це «стьоб», але не вважаю мистецтвом. Я не сприймаю цього, принаймні сьогодні.
– Український скульптор Олег Пінчук сказав, що сучасне мистецтво – це не стільки художній талант, як провокація і авантюра. Ви з цим згодні?
– Звичайно, ні. Вміти робити собі піар – це добре і дуже важливо сьогодні. Пінчук вдало займає в сучасній скульптурі свою нішу і є хорошим майстром, але це не міняє суті: авантюра – це авантюра, а мистецтво – це мистецтво. Я поважаю будь-якого художника, але давайте поставимо роботу Пінчука поруч з роботою, скажімо, Джакометті, і ви самі зробите висновок.
– Кажуть, що до творів мистецтва, які є частиною інтер’єру, людина за кілька днів звикає і просто перестає помічати. Ви з цим згодні?
– Я, безумовно, виділяю роботи, які мені особливо подобаються, хоча з часом до них дійсно звикаєш і перестаєш помічати. З іншого боку, твори мистецтва несуть певну енергетику, яку ти сприймаєш, навіть не дивлячись на роботу. Ось зараз на каміні стоять три скульптури, які, на мою думку, не гармонують між собою, не відповідають моєму баченню. І я в цьому місці перестав почувати себе комфортно. А ось моя улюблена скульптура роботи Джакометі (Альберто Джакометті (1901–1966) – швейцарський скульптор і живописець, експресіоніст. – Авт.). Я біля неї найбільше люблю перебувати. Вона на сьогоднішній день найточніше відповідає моєму баченню прекрасного.
Я періодично змінюю експозицію, але сприймаю скульптуру та живопис як частину інтер’єру. Ті роботи, які Ви бачите у цій кімнаті, тут вже доволі давно, і я не бачу потреби їх міняти.
– Як до Вашого захоплення ставиться сім’я?
– У моєї дружини Тетяни, безумовно, є свої уподобання. Якісь твори їй подобаються, якісь ні. Де в чому наші смаки збігаються. Скажімо, нам подобається живопис Оксани Мась, також ми любимо творчість Чіпаруса. Але загалом колекціонування – річ дуже інтимна, і коли я купую картини чи скульптури, то ні з ким не раджуся.
– Ви буваєте на аукціонах на зразок «Крістіс» чи «Сотбіс»? Їздите туди з конкретним наміром придбати певну роботу чи просто «на оглядини»?
– Буваю нечасто, але якщо їду, то за конкретною річчю.
– Торгуєтесь азартно?
– Ні. У мене є певні цінові рамки – я не можу заплатити за роботу 30-40 мільйонів доларів і вважаю, що це нерозумно з точки зору відповідності нашому законодавству у сфері переміщення цінностей, яке обкладає ввезення творів мистецтва величезними податками і митом.
– Чи багато на світових аукціонах українців?
– Дуже мало. Мене особисто найбільше цікавить аукціон «Філіпс», який торгує предметами мистецтва XX століття. Я, безперечно, передплачую каталоги, як будь-який колекціонер, і якщо мене щось зацікавить, то їду і торгуюся, але без особливого азарту. Українців я там зустрічав раз чи двічі, це відомі особи, торгувалися в’яло, нічого не купували.
– Є речі, про які Ви мрієте, хочете знайти, полюєте за ними по аукціонах?
– Ні, я не «хворію» колекціонуванням. Мені подобається мистецтво, але це не пристрасть, що спопеляє. Ось недавно я хотів, але не купив на аукціоні скульптуру роботи Модільяні, бо просто не мав часу летіти в Лондон і цим займатися, а агента вчасно не знайшов. Хотів, подобалася, але не склалося. До того ж, у мене велика колекція, і в ній є твори, за якими інші полюють все життя. Як на мене, що легше ти ставишся до справи, то легше до тебе все і приходить.
P.S. Коли ми спілкувалися з Ігорем Вороновим, він часто переривався, щоб відповісти на дзвінки мобільного, що, зрештою, цілком природно для бізнесмена. Після чергового дзвінка Ігор Олексійович поділився приємною новиною: йому везуть новий предмет для колекції, щойно придбаний на його замовлення на аукціоні за кордоном. Життя триває, колекція поповнюється…
Спілкувалася Галина Ключковська
Читайте також у розділах: "АРТ-UKRAINE", Новини