Федір Захаров – душа сміливо співзвучна всесвіту
Життя Федора Захарова не було багатим на події, якщо не зважати на сімейні перипетії та хвороби. Але коли вгледітися в його роботи, спадає на думку, що художник жив у постійному душевному піднесенні, й кожна його картина – особливий прояв, нова грань пульсації безкінечної, рівної та могутньої напруги любові.
Майстер та «незрозумілий» і «ненародний» імпресіонізм
Його творча доля склалася на диво нетипово. Особливості соціального устрою держави, власний соціальний статус, перипетії особистого життя, безумовно, впливали на Федора Захарова, як людину соціальну, але загадковим чином не прозирали у його творчості. В усякому разі, ані теми, ані сюжети, ані композиції його полотен не несуть на собі печатки особистого чи суспільного життя художника. Він поринав у живопис як в інший світ, світ власної душі, сміливо співзвучної всесвіту. Дослухався перш за все до власних учителів – непрямих, далеких за часом, але таких зрозумілих йому та близьких за духом і світобаченням, як Валентин Сєров, Михаїл Врубель, Костянтин Коровін…
Народився Федір Захаров 5 вересня 1919 року в селі Александровське на Смоленщині. В 1935 році, у неповних шістнадцять, він вступає до Мос-ковського художньо-промислового технікуму ім. М.І.Калініна, на декора-тивно-живописне відділення. В 1941-му захищає дипломну роботу „Зу-стріч героїв”.
У роки Другої світової війни Федір Захаров через проблеми із зором не був мобілізований, а працював на заводах та агітпунктах вокзалів Мос-ковського залізничного вузла. В 1943-му він вступає до Московського художнього інституту ім. В.Сурикова, де вчиться у А.В.Лентулова та І.І.Чекмасова, С.В.Герасимова, Д.К.Мочальського, а з 4-го курсу – в майстерні Георгія Георгійовича Ряжського. Дипломною роботою стала картина на історичну тему „Степан Разін”.
У справді творчому середовищі 1930-1940-х та в період так званої «відлиги» другої половини 1950-х – початку 1960-х років ідеї та прийоми імпресіонізму асоціювалися з творчою свободою, спробою звільнитись у творчості від ідеологічного диктату. Це багато в чому вплинуло на актуальне мистецтво наступних десятиліть.
Як не дивно сьогодні це усвідомлювати, але „імпресіонізм” у Радянському Союзі час від часу, і кожного разу з новою мотивацією, підлягав дискримінації. „Словом, „импрессионизм” в русском советском искусстве хоронили едва ли не каждые десять лет, а он почти всякий раз возобновлялся, обретая, пусть не слишком громкую, актуальность” .
Цей же автор нагадує, що живописність для демагогічно налаштованого критика сталінської епохи асоціювалася з каламутністю, невиразністю та непевністю зображення, відсутністю „простоти” й „зрозумілості”, а значить і „народності”, необхідної для мистецтва соціалістичного реаліз-му.
Тож ми тепер знаємо, що «гонимая «сверху» по идеологическим мотивам традиция русского импрессионизма, вопреки всему, едва не подпольно продолжала свое развитие в недрах творческой практики на протяжении указанных десятилетий» , й до тих, хто продовжував цю традицію, абсолютно щиро, гармонійно й невід’ємно належав Федір Захаров.
Як пощастило Криму
За радянських часів існувала практика „розподілу” або ”направлення” випускників державних вузів у місця, які потребували тих чи інших спеціалістів.
1950-й рік у художньому плані став для Криму знаменним: до Сімферополя, столиці області, була направлена для роботи, зокрема, викладацької діяльності в Кримському художньому училищі ім. Самокиша, ціла когорта талановитих випускників Ленінградської академії мистецтв та Московського інституту ім. Сурикова. Саме Віктору Апановичу, Валентину Бернадському, Маргариті Борисовій, Миколі Бортникову, Олені Гейц, Федору Захарову, Тетяні Кузнєцовій, Леоніду Смерчинському, Лідії Ушаковій належало сформувати художнє обличчя образотворчого мистецтва Криму другої половини ХХ століття. Й вони справді відчутно вплинули на хід його розвитку в цьому регіоні двома шляхами: по-перше, своєю творчістю, по-друге, власне викладацькою діяльністю, впливом на мо-лоде покоління та його підтримкою.
Федір Захаров, якому в 1950-му був уже тридцять один рік, вибирає не рідну Росію, не центральні міста союзних республік, а досить далекий, проте прекрасний Крим. Місце, де природа екзотична, освітлення яскраве й різноманітне, море щохвилини мінливе. До того ж Костянтин Коровін – один із кумирів Федора Захарова, учитель його вчителів – до революції мав у Гурзуфі дачу й багато працював у Криму, біля моря, а мандруючи за кордоном, любив приморські міста.
Викладацька діяльність в училищі ім. М.Самокиша виявилася лише відправною точкою або перевалочним пунктом на шляху художнього опанування Федором Захаровим Криму. Попрацювавши в училищі лише три роки, у 1953-му він переїхав до Ялти, де йому була виділена квартира, й тут азартно зайнявся живописом.
Федір Захаров став членом Спілки художників у 1951-му році. Він дуже любив їздити у творчі групи двох українських Будинків творчості – Кримський, що розташований у Гурзуфі, і в Чернігівську область, де на території старовинного маєтку в селі Седнів також є Будинок творчості. Природа в цих місцях унікальна.
Таким чином, творче надбання живописця поділяється на дві великі частини. Ніби два великих прожектори були спрямовані з космосу через свідомість і творчість Федора Захарова у дві точки України: північні її землі – Чернігівщину – й південні – Крим.
Колег, які сприймали художні принципи імпресіоністичного живопису, завжди притягував талант Федора Захарова. У творчих групах він був неабияким авторитетом, і друзі часто опинялися під сильним впливом творчості художника. Петро Столяренко говорив, що «Я сам смотрел на Седнев глазами Федора. А в суждениях о работах, особенно с друзьями и коллегами, он был беспощаден: тут промазал, тут плохо, вульгарно, смени палитру, смени кисть, а здесь – жестко… Главное – осадка плохого не ос-тавалось, ибо по делу бывало сказано. И я по-дружески был влюблен в Федора Захарова – скромного, чистого, честного человека» .
Прибульці з іншого виміру
У непересічних людей, які беззастережно й неухильно йдуть власним шляхом до Істини, зазвичай все складається не завдяки усталеним нормам та уявленням, а наперекір. Роботи Федора Захарова на республіканських та всесоюзних виставках виглядали прибульцями з …іншого виміру. Це були переважно пейзажі, рідше – натюрморти. Варто зазначити, що пейзаж був жанром не дуже актуальним і не надто цінувався в зовсім не умовній ієрархії живопису в країні, де мистецтво ідеологічно було досить чіт-ко й раціонально вибудоване. А Федір Захаров зі своїми пейзажами та натюрмортами в той час, коли персональна виставка для рядового члена Спілки художників була можлива лише під кінець життєвого шляху або й після смерті, – в сорок років – демонструє велику персональну виставку в Сімферополі. Її рівень виявляється таким високим, що експозиція стає пересувною, її шлях пролягає до Києва й Ленінграда.
Творчість Федора Захарова важко поділити на яскраво окреслені періоди та етапи. Художня манера, яка формувалася в інституті, протягом життя художника безумовно мінялася, але більше в бік глибини та збагачення, аніж різноманітності й, тим паче, нових напрямків. Художник шукав не в річищі зміни тенденцій або форми. Він дуже органічно вдосконалювався все життя.
Федір Захаров у своїх полотнах виступає літописцем природи, її станів та явищ. „Каждый слышит, как он дышит, как он дышит, так и пишет…», – співав відомий бард. Де дихання природи, а де власний подих митця – в його творах вже не розрізниш. Вислів художника завжди дуже суб’єктивний, але суб’єктивність його не радикальна, не епатажна й, зда-ється, мало чим відрізняється від об’єктивного погляду. Відмінність полягає в цілісності сприйняття і в енергетичній характерності вислову.
Федір Захаров умів відтворити й матеріалізувати на полотні первозданність сполучення всіх елементів вибраної натури, які складалися у фарби, світлотіні й навіть звуки. Його пейзажі – це жива, пульсуюча природа, з одного боку, і втілений, висловлений захват художника – з іншої.
Високий артистизм, незрівнянна майстерність прозирає в тому, як покладені густі, ніби вібруючі мазки. Писати митець любив пастозно. Фарба лягала широким щільним живописом, дивним чином виліплюючи глибину повітря, простору, впливу світла на колір. Живопис Федора Захарова буквально насичений повітрям та світлом.
Пейзаж-етюд, на відміну від скомпонованої в майстерні картини, найчастіше створюється за один сеанс під відкритим небом. Це вимагає особливого стану й напруги – творчої, розумової, фізичної. Граничної зібраності й концентрації уваги. Бо обмеженість у часі, зміна умов активізує всі процеси. У свою чергу це дає можливість змалювати природу в різні пори року, „схопити” й відтворити на полотні ледь вловимі нюанси перехідних станів, зміни кольорів та рефлексів. Федір Захаров робив це активно, сміливо, темпераментно. Можна сказати – монументально. Мозаїка мазків викладалася так, що зображення світилося і сяяло. Мазки вільні, рельєфні, вібруючі кольором і світлом. Композиції, згідно з імпресіоністичною естетикою, часто фрагментарні, ніби спеціально випадкові. Майстер демонстрував при цьому тонке, нервове бачення кольору й експресивне, могутнє його втілення.
Характерною рисою живопису Федора Захарова є фактурна виразність. В основному енергійні, корпусні мазки формують яскраву, „дихаючу” фактуру твору, впевнено ліплять предмети, не затримуючись на деталях.
Імпресіоністичне світосприйняття Федір Захаров висловлював художніми засобами, властивими його часу, його епосі. Наприклад, робота „Травневий ранок”. В ній усе полотно заповнене кущами буйно розквітлого бузку, блакитним сплеском неба й світлою плямою вузької вулички. Можна визначено сказати, що такого кольору небо буває в травні на півночі України, точніше в Седневі Чернігівської області. Квітучий травень нерідко був часом роботи Федора Захарова саме тут.
Писати – як дихати
Він був із тих істинних художників, для яких творчий процес потрібний як дихання, бо без нього немає життя. Тому працював із ранку до вечора – натхненно й пристрасно. А ввечері, коли більшість живописців-колористів вважає доцільним не торкатися фарб, бо штучне освітлення змінює кольори, й тому можливі прикрі невідповідності задуманого й результату, – Федір Захаров писав нічні натюрморти. Його „Ночі” стали знаменитими. Про нього так і казали: ”Той, хто пише кримські ночі” . Вечірні й нічні інтер’єри з натюрмортами звучать як пейзажі, настільки ж космічно розкривається довколишній, нехай навіть просто побутовий, світ у свідомості художника.
Як йому вдавалося в такий специфічний, непростий час залишатися принциповим пейзажистом, не бідувати матеріально, крім того, бути керівником хай не великого, проте надзвичайно складного творчого колективу – Спілки художників Криму, представляючи його інтереси в республіканській організації, входити до Правління СХ України?
Як свідчать друзі, Федір Захаров дуже ревно ставився до власної творчості. Він не любив показувати свої незавершені роботи. Мабуть, тому в його майстерні не часто були відвідувачі. Проте, якщо колега опинявся в „святая святих”, то професійної, серйозної розмови уникнути вже було неможливо.
Поет сказав: «О счастье мы всегда лишь вспоминаем…» Так тепер згадуються як щастя тихого, небагатослівного, проте змістовного спілкування давні й нечасті хвилини розмов автора цих рядків із Федором Захаровим у Седневі та Ялті. Він був надзвичайно скромним і стриманим. Про що говорити, коли пристрасть і почуття вже вихлюпнуті, висловлені, матеріалізовані у щойно написаному етюді? (Це в Седневі.) Якщо після огляду величезної кількості робіт у його майстерні він очікує, що говорити будуть глядачі-професіонали?! (Це в Ялті.) Коли в крихітній кімнаті готелю Спілки художників зібралися колеги, з якими давно не бачився й хоче почути їх? (У Києві.)
Обличчя Федора Захарова було красиво зліплене, з виразними очима, чітко окресленими губами. Великі руки з довгими пальцями. Але його краса ніби ховалася за скромністю й стриманістю поведінки та короткозорістю. Красиві очі були приховані величезними, не завжди гарної форми окулярами. Художника не дуже цікавив його зовнішній вигляд. Мабуть, це було захисною реакцією на те, що підібрати костюм за його богатирським зростом у ті часи було проблематично. А спеціально замовляти, мабуть, не любив, тому одяг часом сидів на ньому досить незграбно.
Писати для нього було як дихати. Будь-яка неможливість взяти до рук пензель викликала стан душевної, а за тим і фізичної асфіксії. Тому й говорити про творчий процес не любив – треба було дивитися й бачити.
Живопис Федора Захарова є образним втіленням душевної краси й тонкості, сили й пристрасного темпераменту художника, що характеризу-вали його натуру й були приховані за стриманістю проявів та скромністю. Його творчий доробок увійшов до історії культури й мистецтва України невід’ємною й дуже вагомою часткою, доповнюючи й уточнюючи картину їхнього розвитку в другій половині ХХ століття.
Олеся Авраменко,
кандидат мистецтвознавства,
зав. лабораторією візуальних практик
Інституту проблем сучасного мистецтва
Академії мистецтв України
