Духи і душа Андріївського узвозу
Київ, як, зрештою, кожне старе місто з історією і традиціями, має місце, куди приходять відпочити і поспілкуватися люди, яким набридає шум і метушня мегаполісу, штамповані артефакти сучасної поп-культури, офіси, факси, краватки-костюми від Армані та Бріоні й усе те, що асоціюється з соціальним успіхом. Тут шукають чогось більш справжнього – стилю, затишку, розміреного і розмореного, якогось навіть провінційного спокою, колориту неповторної архітектури київського Подолу і ще чогось невловимого. Тут можна відпочити душею, тут – своя аура, свій дух і своя довга і прецікава історія.
Київський Андріївський узвіз, чи просто Андріївка, як його любовно називають кияни, – якщо й не найстаріша, то вже напевне найславетніша і найколоритніша вулиця Києва, улюблене місце київських майстрів – художників, ювелірів, різьбярів, керамістів та іншого творчого люду, місце паломництва киян і, безумовно, гостей міста. Якщо ти вперше у Києві і не відвідав Андріївку – вважай, що в Києві й не був…
Передмова
Для початку – трошки історії. Андріївський узвіз з давніх-давен слугував шляхом сполучення між Старим Києвом (Горою) та Подолом. Вуличка звивається між двома київськими горами – Андріївською (Уздихальницею) та Замковою (Хоревицею, Старокиївською горою, згодом Киселівкою). Цікаво, що у ХІХ-му столітті на Узвозі було багато публічних будинків, але наприкінці століття більшість із них закрили і репутація вулиці відновилася. На зламі століть тут розпочалася масова перебудова. Фактично, той Андріївський узвіз, яким ми його знаємо сьогодні, збудований саме наприкінці ХІХ-го – на початку ХХ-го століть. Слави Узвозу додав письменник Віктор Некрасов, який у 1965 році опублікував свій нарис „Прогулянки містом” у журналі „Юність”. Саме Некрасов знайшов будинок М. Булгакова №13 на Андріївському узвозі, який був відкритий для відвідувачів як Музей Булгакова. До речі, окрім Михайла Булгакова, на Андріївському узвозі в різний час жили Микола Костомаров, Михайло Врубель та багато інших відомих киян.
Востаннє Андріївський реставрували до 1500-річчя Києва. Саме відтоді він зажив слави як український Монмартр, місце зустрічей київської богеми, а також місце, де виставляють свої твори художники та майстри ужиткового мистецтва – керамісти, різьбярі, ювеліри, майстри плетіння з лози і багато іншого люду, який заробляє собі на життя тим, що вміє робити власними руками. Саме вони доповнили образ узвозу, надали йому неповторного мистецького шарму і слави туристичної Мекки.
Ми ж прогуляємося осіннім сонячним узвозом, щоб дізнатися, як сьогодні живеться улюбленій вулиці, послухати легенди про Андріївський від тих, для кого Узвіз – не просто робота, а частина життя.
Хто? Що? За скільки?
Люди приходять прогулятися Андріївським здебільшого у вихідні – в ці дні відвідувачів тут у десятки разів більше, аніж в будні. Відповідно, це і дні торгівлі. День міста на Андріївському – то окрема розмова. У цей день до Києва з’їжджаються майстри з цілої України, і барвистий та гамірний людський потік вихлюпується з Узвозу, затоплюючи усю площу перед Андріївською церквою і вулицю Володимирську. Для того, щоб поторгувати у цей день на Узвозі, місце „забивається” з четвертої ранку. Із затишних майстерень виповзають подивитися на людей дійсно рідкісні умільці: цього дня тут можна придбати справжні витвори мистецтва, які упродовж року ви зможете бачити лише в галереях чи арт-салонах.
(У День Києва злива чомусь є звичним ритуалом. І ось уже за кілька хвилин бурхливий гірський потік, захоплюючи все, що нерозважливі митці не встигли сховати, з бурунами несеться брукованим схилом. Кажуть, що ті, кому «пощастило» торгувати внизу, не раз виловлювали у цьому потоці багато цікавого…)
Утім, сьогодні звичайна тепла осіння субота, і ми, помилувавшись для початку повітряно-мереживним творінням Растреллі – церквою святого Андрія, яка й дала назву вулиці, крокуємо вниз щербатою бруківкою, минаючи найактивнішу, проте найменш цікаву для нас через свою кічуватість і комерціалізованість, територію мистецького ширпотребу. Проходимо повз експозицію старого українського народного одягу, де на тебе віє духом бабусиної скрині від вишитих полотняних сорочок, а очі прикипають до гуцульських кептариків та сердаків, і звертаємо на вуличку художників.
Що ближче до самого Узвозу, то престижнішим вважається місце. Ціни на живопис коливаються в середньому в межах 50-500 доларів і переважно є прямо пропорційними до розміру роботи: що більша робота, то вона дорожча. (Як, зрештою, і на аукціоні «Сотбіс».) Сама лише рама може коштувати сто доларів, але тут вам запропонують роботу без рами, якщо ви хочете зекономити.
Специфіка узвозу диктує цінові обмеження: надто дорогі роботи тут просто не куплять. Ті, хто готовий витрачати великі гроші на живопис, переважно шукають його в інших місцях.
Треба одразу зауважити: діапазон мистецької цінності робіт тут вельми широкий – від кричущого кічу й відвертої мазанини, а також суто комерційних, але добротних робіт (сюжети, попит на які перевірено часом, – усілякі кумедні котики-песики, штампована, наче під копірку, мариністика, оголена натура, імітація класиків та класичних сюжетів, підлаштування під чужий, але модний стиль, наприклад, дитячі сюжети а-ля Гапчинська, «зістарені» картини «під антикваріат» тощо) до вельми майстерних і самобутніх творів уже визнаних майстрів. І найчастіше мистецтво від кічу та імітації відрізняє не ціна, а лише ваш смак.
Ви запитаєте: а для чого, скажімо, успішному художникові виставлятися на Узвозі? На це питання є дві відповіді – поетична і прозаїчна. Живе спілкування з публікою – неоціненний досвід і джерело натхнення для майстра. Прозаїчна відповідь – на Узвозі річ продається без галерейної чи салонної націнки, яка становить 50-150%, а значить, є більше шансів одразу отримати живу копійку, що не завадить навіть визнаному майстру.
У будь-якому разі, на Узвозі ви знайдете якщо й майстерні, то все ж, в основному, «салонні» роботи, тобто те, що продається, те, що зрозуміло. Черги там не стоять, але кажуть, що прожити за рахунок торгівлі художники, безумовно, можуть. Хоча половина з тих, хто там продає картини, – звичайні реалізатори.
Виходимо з вулиці художників і рухаємося далі – туди, де продають кераміку, вироби з бісеру, дерева та металу, прикраси в етнічному стилі, батик, плетиво-мереживо та ткацтво. Ціни тут різні. Можна знайти якусь дрібничку за десять гривень, а можна і дорогий ексклюзивний керамічний світильник у вигляді Будди за сімсот-тисячу гривень. Принцип кожного майстра – за можливості пропонувати асортимент для різного рівня прибутку. Якщо матимеш тільки дорогі речі, ризикуєш взагалі нічого не заробити.
Старожили Узвозу розповідають, що іноземці до низу вулиці (а власне, майстри стоять тут приблизно із середини вулиці і до низу) доходять нечасто – гіди, які супроводжують туристичні автобуси, усіляко віднаджують їх від проходу вулицею, запевняючи, що вони не знайдуть там нічого, окрім кічу та підробки. Автобуси зупиняються біля Андріївської церкви, де туристам дозволяють пробігтися „по матрьошках” та кількох дорогих ятках з українським народним одягом, – ото й усе. Кажуть, що у гідів є ділові домовленості з матрьошечниками, а також із деякими художниками. Скажімо, продав картину іноземцю, що прийшов від цього гіда, за 1000 гривень – із них 200 віддав гіду. Ось така комерція. Загалом, на іноземців майстри Узвозу особливо не розраховують. Вони тут зажили слави страшенних скупердяїв. Хочуть авторські роботи купувати за копійки. Ціни для них вищі, аніж для українців, саме з розрахунку, що вони будуть торгуватися як на східному базарі, збиваючи ціну вдвічі-втричі. Якщо ж узвозом суне група італійців, то ціну треба одразу підвищувати у півтора рази, кажуть майстри.
В’язальниця Гюльнара розповідає, що на Узвіз приходить в основному відпочити і поспілкуватися, бо заробляє здебільшого завдяки колу постійних замовників. Каже, що може в’язаною річчю так само змоделювати і «поліпшити» фігуру, як хороша кравчиня – покроєм сукні. Найскладніший твір, який їй доводилося робити, – біла вінчальна сукня, яку, до того ж, і одягнути, за традицією, можна лише раз у житті…
Майстер Костянтин знає про дерево, здається, все. І хоча свого часу був ювеліром, зараз зосередився лише на дереві. Поперечні спили різних порід дерев із чудернацькими природними візерунками він полірує настільки ретельно, що вони набувають майже скляного блиску, хоча спотворювати красу дерева будь-якою хімією різьбяр вважає неприпустимим.
Майстер Андрій погоджується з думкою про те, що батик – це душа кольору, і вважає, що шанувальники цього мистецтва – окрема категорія, яка не збільшується і не зменшується.
Кераміст Володимир каже, що торгівля на Андріївці йому грошей не приносить – його речі для Узвозу надто дорогі. Майстер заробляє на життя приватними замовленнями на дизайн приміщень. «Але можу сказати, за десять років, відколи я тут стою, 90% серйозних замовлень я отримав саме завдяки зустрічам на Узвозі. Хтось колись побачив мої роботи, сказав знайомим, ті подивилися, порекомендували ще комусь, і в результаті ти отримуєш, скажімо, замовлення на дизайн ресторану в Москві…»
Майстер Олексій має дві рівноцінні пристрасті – дерево і метал. Дивлячись на його роботи, важко повірити, що такі різні за стилем, матеріалом і духом прикраси створює одна й та ж людина. Етнічні маски на його столику мирно вживаються з просто-таки марсіанськими кулонами та перснями. Він не «продає» свої твори у звичному для сучасного споживацького світу розумінні – із «легендами» про свій товар та хапанням відвідувачів за поли. Сидить собі осторонь і вирізає з дерева, наче й не має стосунку до того, що продає. «Якщо ти спонукаєш людину щось купити, то вона фактично «купує» твою енергію, а не річ. Прийде додому і буде думати, а навіщо, власне, я це купив? Людина має «знайти» свою річ сама, тільки у цьому випадку вона дійсно твоя», – пояснює майстер.
Йдемо далі і зазираємо до антикварів. Вони на Узвозі є, але, так би мовити, в нелегальному становищі. Міліція їм торгувати забороняє (офіційно), оскільки вважається, що на Узвозі мають бути лише митці, які займаються народними ремеслами, виготовляють усе своїми руками. Принцип, звичайно, хороший. Незрозуміло, щоправда, яке відношення до цього принципу мають «русскіє матрьошкі» та імітація соцреалізму – усілякі китайські футболки з портретами Леніна та іншою радянською символікою, якими торгують на «найжирнішій» території біля Андріївської церкви, а також штампований ширпотребівський крам, який заполонив півузвозу.
Антикваріат на Узвозі – «популярний» і недорогий: трохи монет і трохи ікон. Цінова межа – максимум 200-300 доларів за ікони кінця XVIII-го століття. Є у антикварів і соцреалізм – товар для іноземців, падких на радянську символіку: прапори, військові ремені та сорочки, недорогі медалі. Ікон іноземці не купують, бо не можуть вивезти – для цього потрібен дозвіл Міністерства культури.
На грошовитих колекціонерів тут ніхто і не розраховує. Для цього є всеукраїнський антикварний салон в Експоцентрі на Лівому березі. Там ви побачите усіх колекціонерів, починаючи від азартних нумізматів, які подовгу розглядають предмети свого захоплення в товсту лупу, і закінчуючи Президентом, який на антикварному салоні частий і впізнаваний гість, оскільки колекціонує пам’ятки трипільської культури. Але це вже зовсім інша історія…
Про дух Узвозу
Історій та легенд на узвозі багато. Тут завжди можна почути багато цікавого. Тут вам пояснять, що технологія виготовлення індонезійського (за походженням) батика і української писанки однакова, і що зв’язаною українською майстринею ковдрою вкривається шведський крон-принц, і що коли в країні починається політична лихоманка, то виторг різко падає і поновлюється із закінченням виборів.
А ще Андріївський – це місце, де можна довго і неспішно розмірковувати про життя і творчість. Майстер Андрій Мельниченко пояснює своє розуміння мистецтва, цитуючи письменника-фантаста Олеся Бердника: «Мистецтво – це коли йде собі людина, бачить брилу каменю, бере шмат твердішого каменя і витесує щось із цієї великої брили, кидає свій інструмент, йде і ніколи більше до свого творіння не повертається і не цікавиться його долею». І веде далі: «А подивіться, що відбувається довкола творів того ж Миколи Глущенка! Уже продано його картин більше, ніж той намалював. А все тому, що як це я, багата людина, не матиму в себе його картини і при нагоді не скажу своїм гостям, показуючи на неї: «А ви знаєте, що він Гітлеру викладав? А ви знаєте, що Гітлер йому альбом подарував?» А це чиста правда. Глущенко служив у розвідці, куди його зісватав наш Олександр Довженко через Сталіна. У нього колосальна біографія. І майстер він чудовий. Але ж не один він! Увесь цей ажіотаж має більше стосунку до ярмарку марнославства, аніж до мистецтва».
Утім, якщо хтось думає, що стояти на Узвозі легко і просто – прийшов, виставив свої роботи і міркуй про життя, – то глибоко помиляється. Буття на Узвозі – нелегкий шлях. Це вам не сидіти в теплому офісі з дев’ятої до шостої і отримувати гарантовану зарплатню. Сонце чи дощ, сніг чи вітер, тепло чи мінус десять – а робота є робота. Ті, хто має інші можливості заробітку, можуть собі дозволити торгувати тільки в теплу пору року, інші – стоять на узвозі увесь рік, а якщо потрібно, то й у будні дні, коли покупців можна і не дочекатися.
Інша ілюзія стороннього спостерігача – стоячи на Узвозі, будеш гребти гроші лопатою. Насправді за день ви можете не заробити ані копійки. Торгівля – річ непередбачувана. Сама була свідком, як до хлопця, що торгував етнічними виробами, підійшов покупець і придбав якийсь дріб’язок. Хлопчина тут же відійшов від свого столика і за кілька хвилин повернувся, жуючи пиріжок, – вочевидь, зароблені гроші були першими за день, а може, й не за один.
Ті, хто стоїть тут роками, з великою пошаною ставляться до вулиці і переконані, що у неї є свій дух, який може допомогти, а може й покарати…
Андріївський – жорстка школа життя, особливо для початківця. Тут можна вислухати про свої творіння багато несподіваного і часто слабко стравного для ніжної нервової системи молодого творця, переконаного, що він – невизнаний геній. І якщо не навчитися чутливо реагувати на те, чому вчить Узвіз, то надовго тут не затриматися, запевняють старожили. Ще кажуть, що дух Узвозу виштовхує поганих людей. Якщо майстер не знайде з ним, а також і з колегами по цеху, спільної мови, то йому швидко доведеться шукати собі місце деінде.
Узвіз не терпить жадібності. Якщо продавець непоступливий і думає, що заробить більше, коли жорстко триматиме високу ціну, то дух Узвозу його обов’язково провчить. Майстри розповідають історію про те, як у столика непоступливої продавщиці скляних виробів просто на День міста «зненацька» зламалася ніжка, і за мить лише купка дрібних уламків нагадувала про експозицію виробів …на дві тисячі гривень.
«Іноді ти бачиш, що людина дуже хоче купити щось, але в неї немає грошей. Це може бути студент чи просто незаможна людина. Тут треба відчути, коли ти просто зобов’язаний опустити ціну, а іноді й подарувати свій виріб, навіть дорогий. Адже насправді створена тобою річ тобі не належить, вона вже живе своїм життям і сама обирає собі господаря», – ділиться своїми спостереженнями різьбяр по дереву Олексій. – «У будь-якому випадку, ти завжди отримаєш тільки те, що насправді заробив. Якщо візьмеш забагато, то віддаси ще більше. Якщо ж продавав надто дешево, тобі ці гроші все одно повернуться».
Про «духів» Узвозу
Ця вулиця, як магніт, вабить тих, хто по-своєму бачить світ. Готи і панки, шанувальники етніки, кришнаїти і байкери, «ковбасники» і вуличні музиканти, – мабуть, лише на Андріївці ви можете побачити таку мозаїку. Втім, є у Андріївки і свої «духи».
Найвідоміший із них, безумовно, Фріпулья – завсідник Узвозу, якого багато хто вважав блазнем і взагалі несповна розуму. Ще зовсім недавно Фріпулью, з сивою бородою, заплетеною в кіску, в чудернацькому одязі, більше схожому на колекцію предметів зі сміттєзвалища, із купою консервних банок, прив’язаних на довгих шнурівках до пояса, які теліпалися за ним по бруківці, видаючи гримучу і пронизливу металеву какофонію, можна було часто зустріти на Узвозі. Втім, його з таким самим успіхом можна було побачити у не менш феєричному металево-шматяному костюмі на якійсь вишуканій вечірці з нагоди відкриття престижної художньої виставки. Коли він, шкутильгаючи, у своєму авангардному костюмі з довжелезним шлейфом, який несли дві довгоногі красуні, театралізовано з’являвся на публіці, то незмінно викликав своєю появою фурор.
На Узвозі згадують, що коли в Києві починали робити перші виставки-розпродажі творів українських художників, він виставив і свою роботу. Тоді ні в кого із заслужених-народних нічого не купили, а купили тільки його роботу і на питання, чому саме він, відповіли – тому що нормальна людина такого намалювати не може. Колись, вітаючи у Спілці художників з якоїсь нагоди художницю Тетяну Яблонську, Фріпулья заховав у одяг магнітофон і заспівав для неї «на два голоси» (своїм і записаним заздалегідь на магнітофон). Кажуть, Тетяна Яблонська була просто вражена.
Втім, не варто думати, що епатаж був його самоціллю. Чимало мистецтвознавців і художників більш схильні до думки, що насправді Фріпулья (в мистецькому світі – художник-монументаліст Федір Тетянич) – геній, надзвичайно талановитий художник і засновник українського перформансу. До речі, його епатажні театралізовані вистави мистецтвознавці трактують як послідовне і яскраве продовження традицій українського авангарду, біля витоків якого стоять такі постаті, як Казимир Малевич. У Фріпульї була своя теорія про те, що люди не повинні жити в будинках. Він придумав конструкцію у формі яйця, яку називав «біотехносферою», і вважав, що кожна людина має жити не в будинку, а в такому-от яйці…
Зараз, коли цього художника вже немає в живих, його шанси бути визнаним генієм, здається, відчутно зростають.
Є на Узвозі ще один цікавий персонаж. Біловолосий і дикий, як Мауглі, він ходить завжди босий і в самій сорочці, не вживає алкоголю і м’яса. Кажуть, що коли в холод і негоду він з’являється в такому вигляді десь у кав’ярні на Узвозі, то публіка йому аплодує.
Замість післямови
Сьогодні старожили Узвозу скаржаться, що Андріївка змінилася. Художників і майстрів звідси потихеньку «витискають». Майстерні поступово конфісковують, не дозволяючи їх приватизовувати. Вулиця комерціалізувалася і заполонилася відвертим кічем.
Ширяться чутки, що майстрів збираються переселити з Андріївки, пропонуючи, як альтернативу, малесеньку вуличку Костьольну та алею біля старого ботанічного саду, а сам Андріївський узвіз перетворити на київський Лас-Вегас – із численними казино та ресторанами.
І незважаючи на клятвенні запевнення київської влади, що жодних проектів ще немає, а Андріївку збираються лише реставрувати, хочеться сказати за Станіславським –«Вірю!» Надто багато прикладів варварського поводження з пам’ятками архітектури, національними заповідниками та святими місцями, аби сумніватися, що нинішня київська влада піде на таку «реставрацію».
Утверджуєшся в такій вірі, спостерігаючи, як влада «реагує» на порушення заборони транзитного проїзду Узвозом. Сьогодні пішохідний Узвіз більше нагадує автопарк. Вулицю вже двічі перекривали, але стовпчики регулярно зносять (кажуть, це роблять за окрему плату). Недавно була навіть цікава історія з одним ентузіастом, який собою перекрив в’їзд автомобілям у верхній частині узвозу, намагаючись кожному водієві чемно пояснювати, що вулиця закрита для транзитного проїзду. Усе закінчилося мало не його побиттям: ділові громадяни на дорогих іномарках вишукано його облаяли і пообіцяли покалічити, якщо той не вступиться.
Влада ж робить вигляд, що нічого не помічає, а ймовірніше, навіть не робить вигляду. Для чого, власне, напружуватися? Втім, є надія, що невсипуще око київської громади таки не дасть спотворити окрасу свого старого міста.
У «Прогулянках містом» Віктор Некрасов написав:«Андріївський узвіз – найкраща вулиця Києва. На мій погляд». На мій погляд – теж. Поки що.
P.S. І наостанок – ще одна «андріївська» історія.
…Якось 13 грудня, у День святого Андрія, на Узвозі до майстрів підійшла жінка – канадійка українського походження. Два майстри, сусіди по Узвозу, обидва на ім’я Андрій, кажуть їй: ну, мовляв, ви на День святого Андрія стоїте на Андріївському узвозі між двома Андріями, то мусите на щастя щось собі купити. А потім, якось між іншим, запитують: «А вас як звати?» – «Андріяна», – відповіла жінка…
Галина Ключковська, “АРТ-Ukraine”
Читайте також у розділах: "АРТ-UKRAINE", Новини