Всі таємниці «сільського Ермітажу»
Картини Пікассо, Ван Дейка, Ренуара, Гогена, Малевича, Айвазовського, Шишкіна і ще півтори тисячі шедеврів - у музеї села, що знаходиться за 100 кіломе-трів від обласного центру. Звучить, як фантастика. Але це реалії села Пархомівна, що на Харківщині. Звідки таке диво? Ось на це запитання ми і спробуємо дати відповідь…
В селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області знаходиться уніка-льний музей, яким могли б пишатися європейські столиці. Той, хто ще не бував у цьому музеї, дивується розповідям про нього, а відвідавши його – ризикує отримати шок від по-баченого. Не без підстав його називають «сільським Ермітажем».
Село Пархомівка знаходиться на північному заході Харківщини, обабіч великих до-ріг. До обласного центру більше ніж 100 кілометрів. На пагорбі серед парку красується старовинна садиба, що нагадує італійські палацо, поряд із нею – будівлі цукрового заводу. В цілому, можна було б сказати, що Пархомівка мало чим відрізняється від десятків ін-ших сіл Слобожанщини, якби не одне «але»…
Як все починалося
Пархомівчани пишаються давньою історією свого села. Виникло воно в 70-х роках XVII століття чи навіть раніше. Спочатку це був хутір. Деякий час він належав полковни-ку Івану Перехрестову, але в 1704 році з невідомих причин був конфіскований і перейшов у власніть держави. В 1765 році Катерина ІІ подарувала Пархомівку генерал-поручику графу Івану Подгорічани. Той володів селом недовго, однак встиг збудувати садибу в стилі флорентійського ренесансу з елементами готики.
Життєвий устрій Пархомівки разюче змінився наприкінці XIX століття, коли вона увійшла до складу «цукрової імперії» Харитоненків. Іван Герасимович Харитоненко збу-дував у селі цукровий завод, який згодом став основою місцевої економіки. Реставрував колишню садибу графа Подгорічани, де розмістилося заводське правління. Відкрив ліка-рню та школу, які збереглися до нашого часу.
Павло Іванович Харитоненко прославився не лише як один із найбільших багатіїв тогочасної Росії, але й як великий меценат. Знамениті художники, як, наприклад, Анрі Матісс, гостювали у Харитоненка вдома, дарували йому свої картини. Всього в зібраній ним колекції нараховувалося, щонайменше, 560 творів російських та західноєвропейських художників, а також чимало старовинних ікон. Приблизно третина зібрання зберігалася у московській садибі, а решта – в Наталіївському та Пархомівському маєтках на Харківщині.
В 1914 році Павло Іванович помер від туберкульозу. Після революції його спадкоєм-ці емігрували, а колекція розійшлася по музеях України та Росії. Деякі твори мистецтва та старі речі з Пархомівського маєтку Харитоненків зберігаються й у місцевому музеї. В ньому також можна побачити копії листів та документів, що свідчать про заслуги цукроп-ромисловця-мецената у справі розвитку та популяризації мистецтва.
Створення і становлення Пархомівського музею нагадує захоплюючу, сповнену драматичними моментами епопею, яка ще чекає на свого літописця. А сталося все завдяки простому сільському вчителю, який зумів надихнути своїх учнів високою метою та повести їх за собою. Панас Федорович Луньов був не з місцевих: народився в 1919 році в Кур-ській губернії, а походив з роду архангельських поморів-старообрядців. До Пархомівки приїхав відразу ж після війни, маючи за спиною чотири роки навчання у Київському уні-верситеті та стільки ж років ув’язнення у фашистських концтаборах. Влаштувався працювати вчителем історії в місцевій школі. Як виявилося – до кінця свого життя.
Паралельно з учителюванням Луньов довчався заочно на історичному факультеті Харківського університету. Кожного разу, буваючи у Харкові, відвідував місцеву «барахолку». В голодні повоєнні роки людей більше цікавив хліб насущний, ніж твори мистец-тва, а тому коштували вони відносно недорого. Тоді він купив чимало старих книг та творів мистецтва. Звісно, при цьому доводилося йти на жертви, оскільки скромної вчитель-ської зарплатні не вистачало навіть на найнеобхідніше. Нерідко сім’я залишалася без жодної копійки.
Вже під час навчання у Харкові Луньов дійшов думки про створення музею. Щоправда, спочатку він задумувався як краєзнавчий. На ґрунті цієї ідеї він зблизився зі своїм однокурсником Яковом Красюком, також сільським вчителем із Харківщини, котрий, як виявилося, вже встиг організувати такий музей у своїй школі. Ідея настілька захопила Па-наса Федоровича, що навіть передчасна смерть друга й однодумця не змусила його відмовитися від запланованого. Створення музею в Пархомівці стало визначальною лінією його життя.
Офіційною датою заснування музею вважається 1955 рік, хоча цьому передувала певна підготовча робота. Найближчими помічниками Панаса Федоровича стали його учні, яких він об’єднав у гурток «Юний історик». Школярі кинулися шукати все, що «пахло старовиною», перевернувши догори дном усю Пархомівку. На хвилі дитячого ентузіазму виникла своєрідна ланцюгова реакція: пошуки поступово охопили мало не весь район, втягуючи все більше й більше людей. Малі й дорослі несли до школи картини, ікони, кни-ги, фотографії, одяг, вишивки, предмети побуту, зброю, монети, медалі, прикраси та інші речі, які, на їхню думку, могли зайняти місце в музеї. Серед цієї різнорідної маси пощас-тило знайти чимало дуже цінних предметів мистецтва і старовини. Пархомівка та сусідні села виявилися справжнім «клондайком» для музею.
Зібрані таким чином речі, разом із особистою колекцією вчителя, стали основою першої експозиції, яка відкрилася в шкільному класі. Подивитися на таке диво приходили навіть з інших сіл. Щира зацікавленість людей наштовхнула Луньова на сміливу, навіть зухвалу ідею: створити в селі щось на зразок Третьяковки чи Ермітажу. Задумано – зроблено. Згодом відомі художники та керівники провідних музеїв країни отримали від невідомого їм сільського вчителя листи, в яких повідомлялося про існування шкільного музею та було прохання допомогти експонатами. Обґрунтовувалося воно таким чином: ба-гато творів мистецтва припадають пилом у музейних запасниках та особистих колекціях авторів, де їх ніхто не бачить, а от у шкільному музеї шедеврам було б саме місце. Диво-вижно, але факт: прохання вчителя не залишилося без відповіді.
Першими музей підтримали харківські художники, передавши йому декілька десятків своїх власних робіт. Власне, з цього моменту музей і став історико-художнім. Поступово Луньов та його учні встановили особисті контакти та почали листуватися з К.Юоном, В.Фаворським, С.Коньонковим, М.Ромадіним, Є.Вучетичем, Б.Неменським, І.Їжакевичем, С.Чуйковим, П.Коріним, М.Сар’яном, В.Касіяном, Ю.Пименовим, Б.Пророковим, В.Кібриком, І.Глазуновим та іншими відомими митцями, які також дарували свої роботи. А деякі художники стали його щирими друзями і безкорисливими помічниками музею. Народний художник СРСР Володимир Фаворський, наприклад, надсилав свої гравюри друзям за кордон, а отримані від них взамін роботи передавав пархомівча-нам. Розповідають і про такий зворушливий випадок: отримавши якось престижну зарубіжну премію, знаменитий графік всю її витратив на купівлю експонатів для Пархомівсь-кого музею. Листи Фаворського, а також два десятка його власних графічних робіт зберігаються тут як реліквії.
Не залишилися осторонь і музеї, причому не тільки харківські – художній та істори-чний, але й Державний Ермітаж, Музей образотворчих мистецтв ім. О.Пушкіна, Третья-ковська галерея, Об’єднання музеїв Московського Кремля. Вони на довгі роки стали щед-рими меценатами та впливовими покровителями Пархомівського музею. Згодом до кола друзів долучилися також Всесоюзний художньо-виробничий комбінат Міністерства куль-тури СРСР, спілки художників УРСР та СРСР, які неодноразово проводили в Пархомівці виїзні Дні художника.
Особливо тісні стосунки склалися з Державним Ермітажем. У 1958 році пархомівча-ни на запрошення його директора М.Артамонова вперше побували в Ленінграді. Чотири дні вони в супроводі екскурсовода захоплено оглядали експозиції та майстерні величезно-го музею, а додому вирушили з подарунками. Частими гостями вони були й в інших му-зеях, причому кожна поїздка мала, як наслідок, суттєве поповнення експозиції. Справді, хіба могли дорослі відмовити у допомозі дітям, захопленим такою важливою справою? Якось школярі вирушили у велику подорож на власній старенькій «полуторці», яку при-дбали за гроші, зароблені у радгоспі під час літніх канікул. Із «турне» повернулися з по-вним кузовом подарунків. Так же гостинно Луньов та його учні приймали у себе вдома працівників музеїв, художників, колекціонерів, які, зрозуміло, приїжджали не з пустими руками.
Пізніше до кола друзів долучилися й зарубіжні музеї. Знайомство з Дрезденською картинною галереєю та Німецьким історичним музеєм (Боде-Музеумом), що в Берліні, відбулося не без допомоги того ж Володимира Фаворського. Кожного разу до Німеччини школярів проводжали мало не всім селом, а поверталися вони звідти обтяжені подарун-ками. Якось до них завітала директор відділу скульптури берлінського музею доктор Едіт Фрюндт. Вона приїхала у ділове відрядження до Москви, але знайшла час побувати у Пархомівці. Серед привезених нею подарунків була й гіпсова копія знаменитого бюсту дав-ньоєгипетської цариці Нефертіті, яку сьогодні можна побачити в експозиції.
Певний час музей знаходився у школі. Луньов клопотався про виділення окремого, більш пристойного, а головне – придатного для зберігання експонатів приміщення, та все марно. Лише через кілька років, коли до музею вже прийшла перша слава, йому дозволили «квартирувати» у колишньому заводському бараці. Кімнати були тісні, темні, не опалювалися, але діти й цьому раділи.
Тільки в 1962 році музей поселився на першому поверсі колишньої садиби Подгорічани, що сама є історико-архітектурною пам’яткою. Причому, як розповідають, сталося це завдяки досить ризикованій «авантюрі» Панаса Федоровича. Незвичайний музей, про який вже знали в Києві та Москві, вирішили показати по обласному телебаченню. З Харкова в супроводі секретаря райкому прибула знімальна група. Режисер відразу ж забраку-вав барак як непридатний не те що для зберігання шедеврів мистецтва, а й для зйомок. Скориставшись моментом, Луньов запропонував перенести експонати до садиби, де саме звільнилося кілька кімнат. Секретар райкому погодився віддати їх під експозицію, але тимчасово. Знімальна група зробила свою справу, сюжет показали по телебаченню, а Луньов… відмовився звільняти зайняте приміщення. Коли ж райком вдався до прямих погроз, він пообіцяв повідомити у Харків про те, як місцеве начальство ввело в оману телеглядачів. Луньова залишили у спокої, а в 1986 році йому віддали ще й другий поверх будівлі.
Пархомівський музей був настільки унікальним для свого часу явищем, що більше тридцяти років не мав визначеного статусу. Він вважався просто шкільним музеєм і функціонував на громадських засадах. Інакше кажучи, не міг розраховувати на бюджетне фінансування і мати штатних працівників.
Однак чим більше поповнювався музей та росла його слава, тим гостріше поставало питання про охорону безцінних експонатів. Луньов марно намагався звернути увагу влади на те, що силами одних школярів оберігати таку колекцію дуже важко. Грім прогримів у 1984 році, коли в музеї побували непрошені «гості». Злодії вкрали 37 унікальних експонатів, у тому числі роботи І.Айвазовського та І.Аргунова, декілька старовинних ікон. Повернути вдалося лише дві картини та одну ікону, а решту шукають і досі. Тільки після цього інциденту в музеї поставили охорону та сигналізацію. Через два роки він отримав, так би мовити, офіційний статус, ставши автономним відділом Харківського художнього музею.
«Вибач, Пабло, але твої роботи я подарував одному сільському вчителю, до його сільської галереї»
Найбільше в музеї пишаються багатою колекцією творів знаменитих художників XVI-XХ ст., якій він, власне, і завдячує своєю славою. Від гучних імен, котрі називає екскурсовод, буквально перехоплює подих. На почесному місці – майстри західноєвропейського мистецтва епохи Ренесансу, роботи яких датовано ще XVI-XVII ст. Так, голландсько-фламандська школа представлена офортами «Портрет Яна Сікса» і «Портрет рабина» Рембрандта ван Рейна, картинами «Портрет дівчинки» та «Йосип розповідає сни» Фердинанда Боля, учня Рембрандта, «Пейзажем із водоспадом» Якоба ван Рейсдаля, «Портретом сера Томаса Чалонера» Антоніса ван Дейка. До тієї ж школи, вірогідно, відноситься й картина невідомого художника «Покладення у гроб».
Ренесансне мистецтво Італії подане здебільшого копіями з картин Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Тиціана, та є й цікаві оригінали. З останніх найбільшу увагу привертають полотно «Мадонна» невідомого художника ХVI ст. і гравюра Джованні Піранезі «Вид Риму». У будь-кого здатна викликати співчуття картина «Магдалина, що кається». В музеї переконані, що вона належить пензлю самого Бартоломео Естебана Мурильо – одного з найви-датніших іспанських живописців ХVII ст., засновника славнозвісної севільської школи.
Непогано репрезентоване французьке мистецтво XVІІI-XX ст.: представник епохи рококо Жан-Оноре Фрагонар («Ніжна любов»), майстер батальних сцен Орас Верне («Пе-ред боєм»), імпресіоністи Каміль Пісарро («Весна»), Едуард Мане («Букет квітів») та П’єр-Огюст Ренуар («На балу»), постімпресіоністи Поль Гоген («Пальми») і Поль Сезанн («Натюрморт зі стільцем»), фовіст Анрі Матісс («Циганка»). Поряд із ними – чотири ро-боти французького художника іспанського походження, одного з найвідоміших людей минулого століття Пабло Пікассо: ваза «Сова», декоративна таріль «Пірнальники», малю-нки «Портрет Жоліо-Кюрі» та «Голубка з оливковою гілкою». Це той самий знаменитий «Голуб Миру», що став емблемою міжнародного антивоєнного руху.
Відомо, що оригінали Пікассо музею подарував відомий радянський письменник і публіцист Ілля Еренбург, який приятелював із художником й часто відвідував його в Парижі. Він був одним із тих, хто щиро цікавився сільським музеєм. За однією версією, свій подарунок у Пархомівку привіз сам Еренбург. За іншою версією, він запросив Луньова та його вихованців до Москви, а під час зустрічі з ними настільки розчулився, що без жалю віддав твори свого друга. У будь-якому випадку, факт дарування знаходить підтвердження в одному з листів Еренбурга до Пікассо: «Вибач, Пабло, але твої роботи я подарував одному сільському вчителю, до його сільської галереї. Я думаю, вони там потрібніші. Ти мене зрозумієш».
Мабуть, найбільший за обсягом розділ – російське та українське образотворче мистецтво, що охоплює період з XVIІІ по XX ст. Викликають захоплення твори старих майстрів, серед яких «Портрет хлопчика» І.Аргунова, «Чернець зі свічею» В.Тропініна, «Портрет незнайомки» О.Кіпренського, «Портрет дівчини» В.Боровиковського, «Італійський пейзаж», «На околиці італійського містечка», «Портрет натурщика», етюд «Голова старця» до картини «Явлення Христа народу» О.Іванова. Предметом особливої гордості є два малюнки Т.Шевченка – «Покинутий млин» та «Хутір на Київщині».
Наступні покоління також представлені відомими іменами: І.Шишкін («Полудень» і «Парк Лаваль», малюнки «Сосни» та «Верхівки сосен», гравюра «Бурелом»), В.Сєров («Фрукти», «Зарослий ставок в Домотканово», ілюстрації до байок І.Крилова), С.Васильківський («Надвечір’я»), В.Верещагін («Східний інтер’єр»), Ф.Малявін («Селянка в червоному»), І.Левітан («Після дощу», «Струмок»), а ще І.Рєпін, І.Айвазовський, К.Сомов, М.Ярошенко, В.Васнєцов, К.Крижицький, А.Архипов, О.Головін, Ю.Волков, М.Реріх, І.Машков, брати Бенуа, – всіх годі й перерахувати. Серед живописців, графіків і скульпторів радянського періоду – К.Юон, М.Ромадін, В.Фаворський, Б.Неменський, М.Сар’ян, В.Касіян, Ю.Піменов, Б.Пророков, В.Кібрик, С.Чуйков, М.Жуков, Т.Яблонська, Кукринікси, І.Глазунов, С.Коненков, Є.Вучетич…
Високо цінують у музеї невеликі за розміром абстрактні композиції знаменитих реформаторів мистецтва ХХ ст. – «Супрематизм-65» К.Малевича та «Спокій» В.Кандинського. Привертають увагу й дві унікальні графічні роботи В.Маяковського: «Сім пар чистих», на якій зображено деморалізований клас буржуазії, що розбігається в різні боки, та «Сім пар нечистих» – робітничий клас, який цілеспрямовано йде в одному напрямку, до світлого майбутнього. Це ескізи костюмів, виконані поетом у 1919 році до його ж п’єси «Містерія Буфф». Є в експозиції і портрет самого Маяковського роботи Н.Леже.
Всього в колекції Пархомівського музею нараховується більше ніж 1,5 тис. творів живопису, графіки і скульптури різних країн та епох. Музейні працівники говорять, що в експозиції лише кілька копій, а решта – оригінали. Щоправда, спеціалісти ще сперечаються стосовно автентичності деяких робіт. Причому чи найбільше сумнівів у них викликають твори, які приписуються великим французам – Ренуару, Гогену, Пісарро, Мане, Сезанну. Атрибуція колекції ще не закінчена: біля «сумнівних» прізвищ стоїть знак питання, деякі картини споряджені табличками «невідомий художник». Мистецтвознавці не виключають того, що на них можуть чекати й приємні несподіванки. Приміром, картина «Несподівана зустріч», позначена як твір невідомого автора ХІХ ст., цілком може виявитися невідомим шедевром Ренуара. До речі, сам Панас Луньов в цьому не сумнівався.
Непевність в автентичності деяких експонатів пояснюється передусім тим, яким чином формувалася колекція. Коли їх дарували музею, ніхто особливо не піклувався про проведення експертизи, тим більше, що на це не було грошей. Довгий час не вівся й спеціальний реєстраційний журнал – практично всю інформацію Панас Федорович тримав у своїй дуже місткій пам’яті, про яку складали цілі легенди. Зрозуміло, що для експонатів, подарованих державними музеями чи самими художниками, експертиза, в принципі, й не була потрібна. Але зовсім інша річ – експонати з особистої колекції Луньова або принесені його добровільними помічниками.
На превеликий жаль, засновник музею не залишив докладних спогадів про історію формування колекції. Небагато відомо і з його скупих розповідей. Певна кількість експонатів була куплена за вчительську зарплату на повоєнних «барахолках» чи у приватних колекціонерів. Серед них – «Кавказький пейзаж» М.Ярошенка, «Збір водоростей у Бретані» Ф.Гомеса, «Портрет хлопчика» І.Аргунова, акварелі Олександра та Альберта Бенуа, а також картини «Магдалина, що кається», «Пальми», «На балу». Панас Федорович розповідав, наприклад, що ескізи В.Маяковського він виміняв у якогось знайомого на декілька номерів журналу «ЛЕФ», яких тому не вистачало для повного комплекту. Пожертвувавши частиною власного комплекту раритетного журналу, ящо видавався Маяковським у 20-ті роки, він отримав не лише малюнки поета, але й картину «Весна».
Чимало експонатів було знайдено у самій Пархомівці та сусідніх селах. Серед них – роботи Я. ван Рейсдаля, О.Верне, О.Калама, С.Васильківського, Т.Шевченка, О.Іванова, І.Рєпіна, В.Сєрова, М.Ярошенка, а також кілька зразків українського іконопису ХVШ-ХІХ ст. Дещо Луньову доводилося викупати чи вимінювати, але більшість речей місцеві жителі віддавали музею просто так. Деякі з них зробили дуже щедрі подарунки. Наприклад, Ольга Лисогоренко, мати однієї з учениць Луньова, володіла цінними творами мистецтва, що залишилися від колекції її батька – царського генерала Субретьєва. Саме від неї в музей потрапили кілька акварелей М.Ярошенка, з яким дружив Субретьєв, малюнки Т.Шевченка, картини О.Іванова «Італійський пейзаж», «На околиці італійського містечка» та «Портрет натурщика».
При цьому траплялися й курйозні випадки. Розповідають, наприклад, що якось один зі школярів приніс до музею журнальну репродукцію в заскленій позолоченій рамі. Гарна антикварна рама всім сподобалась, а ось дешеву репродукцію вирішили викинути. Яким же було загальне здивування, коли під нею знайшовся «Портрет кайзера Вільгельма І» роботи Франца фон Ленбаха (1836-1904), котрого в Німеччині називали «королем художників». Виявилося, що картину привіз із війни як «трофей» дідусь хлопчика. Передбачлива бабуся, аби не лякати дітей «страшним дядьком», заховала її під яскравим паперовим пейзажем, вирізаним із журналу. Так вона й провисіла на стіні довгі роки.
Взагалі, колекція музею мало не з самого початку свого існування оточена щільною аурою легенд. Про походження практично кожного унікального експоната в селі можна почути різноманітні версії, часто діаметрально протилежні, а іноді й зовсім неймовірні. Одна з найпопулярніших тем – історія малюнка «Супрематизм-65» класика авангардизму Казимира Малевича, датованого 1915 роком. Дехто з пархомівчан впевнений, що його подарував Луньову сам художник. Інші доводять, що шедевр випадково знайшли в селі, де він був колись «загублений» автором. Далі думки знову розходяться: чи то Малевич створив малюнок у Пархомівці, чи то привіз його сюди.
Жодна з наведених версій не витримує критики, однак те, що майбутній автор «Чорного квадрата» декілька років свого дитинства (1890-1895) провів у Пархомівці і навчався у місцевому п’ятирічному сільськогосподарському училищі, – правда. Даний факт не так давно переконливо довів київський дослідник Л.Горбачов, хоча деякі місцеві старожили й раніше запевняли, що добре пам’ятають худенького хлопчика-поляка, батько якого працював управляючим чи інженером на цукровому заводі Харитоненка. Про пархомівську сторінку життя Малевича знав та розповідав своїм учням і сам Луньов, а от про похо-дження безцінного експонату чомусь мовчав, чим ще більше інтригував особливо допит-ливих. Вірогідно, він отримав малюнок у подарунок від музею або викупив у когось із колекціонерів.
Вхід до «сільського Ермітажу», як і раніше, безкоштовний…
Палкий шанувальник та популяризатор мистецтва, ентузіаст-колекціонер і талановитий педагог Панас Федорович Луньов помер у 2004 році, не доживши всього лише один рік до півстолітнього ювілею створеного ним музею.
Дехто вважав його людиною не від світу цього. І справді, як міг простий учитель зважитися на те, щоб самотужки створити музей такого високого рівня, і не де-небудь, а в далекому селі? Та всім своїм життям Луньов довів, що дивні речі трапляються саме завдяки дивакам і що немає нічого неможливого для окриленої високою метою людини. Всі, хто його знав, в один голос стверджують: Луньов був харизматичною особистістю, мав праведну енергетику, а головне – вмів заряджати нею інших.
Навіть ставши знаменитим, Луньов залишився скромною людиною, вів простий, мало не аскетичний спосіб життя. Особисто для себе ніколи нічого не вимагав, але коли йшлося про його улюблене дітище – міг гори звернути. Саме тому дехто вважав його скандалістом, «тяжкою людиною». В часи хрущовської «відлиги» на нього мало не завели кримінальну справу за те, що намагався привернути увагу властей та громадськості до занедбаних старовинних церков у Наталіївці та Пархомівці. В роки брєжнєвського «застою» музей намагалися закрити, а самого Луньова – звільнити зі школи. Легше стало, коли прийшла слава. Але й тоді вистачало «доброзичливців», що завдавали клопоту. Так уже повелося, що великі справи у дрібних людей викликають і відповідні почуття.
Музей продовжує працювати, кожного дня гостинно приймає нових відвідувачів. Вхід незмінно безкоштовний, хоча грошей стабільно не вистачає не те що на поповнення фондів, але й хоча б на косметичний ремонт будівлі.
Додала проблем й недавня трагічна подія – друга за всю історію музею спроба пограбування. Інцидент, в якому було тяжко поранено одного з охоронців, набув широкого розголосу по всій країні. В самому селі ширилися чутки: якщо не всю колекцію, то хоча б найцінніші експонати перевезуть до Харківського художнього музею – для більшої безпе-ки. Швидше за все, це всього лише чутки. Адже навряд чи комусь навіть із високих посадовців спаде на думку знищити незвичайний музей та позбавити Пархомівку такої важли-вої частки її душі. Але якою б нереальною не здавалася така перспектива, вона тривожила Луньова. Недарма, передаючи все зібране в дар музею, він поставив тільки одну умову: вся колекція назавжди має залишитись у Пархомівці.
