Свобода слова - 17.11.06
Огляд преси від 17 листопада 2006 року.
“День”, 17.11.06
Музей телебачення
відкрито вчора в Національній телекомпанії України
Ольга Керц
Національна телекомпанія України святкує своє 55-річчя. Нагадаємо, що початок українському телебаченню було покладено 6 листопада 1951 року, коли на Хрещатику, 26 почав працювати Київський телецентр. Тоді телевізійний канал могли приймати лише 665 телевізорів. Вже наступного дня відбулася перша спроба трансляції урочистостей — військового параду, демонстрації на Хрещатику. Цікаво, що подібні трансляції з Красної площі, що у Москві, почалися лише у 1956 році, тобто на 5 років пізніше. “Із Хрещатику, 26 пішло все телебачення України, — зазначив Віталій Докаленко, президент Національної телекомпанії України на відкритті музею, що співпало зі святом працівників телебачення, радіо та зв`язку. — Ми всі працювали для того, щоб все стало таким, що сьогодні називається українським телебаченням. Насправді, головне в історії телебачення — це люди. Сьогодні національна телекомпанія все одно попереду. Поки що, попереду в соціальних проектах, в спробах створення дитячого мовлення, попереду також по створенню образу України у світі”.
Всю експозицію музею умовно можна розділити на три частини — це техніка, з якою працювали телевізійники в минулому, фотографії та документи визначних людей, які поставили початок, вклали чимало праці, таланту, наснаги у розвиток вітчизняного телебачення — всього близько сотні експонатів. Поки це тільки експозиція, а не музей у повному значенні. Та телевізійники висловлюють впевненість, що експозиція щоденно поповнюватиметься. Тільки в день відкриття з`явилося кілька цінних експонатів, серед яких — подарована від Національної ради телебачення та радіомовлення України ліцензія на телемовлення. Організатори запевняють, що виставка буде постійно діючою, ознайомитись з експонатами можна буде щодня. Вже у день відкриття експозиції група учнів однієї із київських шкіл записалась на виставку.
Подробиці відкриття експозиції першого музею Національної телекомпанії України читайте в наступних випусках газети “День”.
+++
“День”
17.11.06
Віктор Заблоцький: “Основні політичні цінності досі виробляються Євросоюзом та Штатами”
Костянтин Усов
Віктор Заблоцький — один із двох (другий — Федір Сидорук) авторів і ведучих проекту “Перший відділ” продакшн-студії “Закрита зона”. Тематика програми журналістських розслідувань “Перший відділ”, що демонструється на 5 каналі, пов`язана з національними інтересами України та тими людьми, до чиєї компетенції входить їх захист та дотримання, і хто, можливо, їх зневажає. Перш ніж зайнятись дослідженням національних інтересів у “Закритій зоні”, Віктор був журналістом-міжнародником каналу “1+1″. Він належав до восьми “повстанців”, що звільнилися з каналу, протестуючи проти цензури. Далі вашій увазі пропонується інтерв`ю з Віктором Заблоцьким у скороченому варіанті з сайту www.telekritika.kiev.ua.
— Чим, на вашу думку, стала за ці два постреволюційні роки журналістика? Чи виправдалися ваші сподівання?
— Навряд вони виправдалися, тому що телевізійний формат, фактично, залишився таким самим, телевізійні власники теж не змінилися, їх політичні вподобання або відсутність уподобань — теж не змінилися. Усі власники провідних телеканалів намагаються заробляти якомога більше грошей за будь-якої політичної ситуації. Але проблема в тому, що вони так само вважають, що телебачення має право втручатися в політику, причому обов`язково на боці того чи іншого політичного гравця. Адже таким чином вони можуть отримувати якісь преференції для свого каналу.
А для журналістів ситуація полягає в тому, що ми так і не побачили зміни телевізійного ринку: він не став більш динамічним, він не став більш активним у плані того, що з`являються радикально нові телевізійні проекти.
— Як ви оцінюєте міжнародну журналістику в Україні?
— Вона все рівно базується на аналізі інформаційної стрічки “Рейтер”, “Ей-Пі-Ті-Ен” чи “Франс-прес”. Канали, яким потрібно заробляти гроші, фінансово стримують розвиток інформаційних служб і кидають гроші на виробництво телевізійного “мила” чи ще чогось подібного. Журналісти мало їздять, мало роблять цікавих репортажів. Жоден канал не може похвастатись існуванням такого цікавого корпункту, який би міг отримувати інформацію з перших вуст у тій країні, в якій він знаходиться.
У “Інтера” є корпункти, але ви часто бачите там ексклюзив?.. Як відбувається планування новини? “Рейтер” щось повідомив, і редактор дзвонить в корпункт і каже: от зроби те-то і те-то. Як правило, ці корпункти існують лише для того, аби журналіст лише заявив свою географічну присутність у тому чи іншому місці. Він каже: “Я перебуваю у Вашингтоні і зараз розкажу вам про події, які відбуваються у Сполучених Штатах”. Але ніякої ексклюзивності він не має, він рідко ходить на дійсно важливі прес-конференції, мало особисто спілкується з тамтешніми політиками. І це проблема журналістів. А ще — це небажання власників та редакторів мати кращу інформацію. І вкладати у це гроші.
Коли я працював на “1+1″, у мене було багато випадків, коли я міг дати кращий сюжет, але від мене його просто не вимагали. Наприклад, коли ми були в Пакистані під час початку повітряної операції проти Афганістану, я зробив десь тільки 5 сюжетів протягом двох тижнів, хоча я міг зробити набагато більше. Але було прийнято рішення виключно робити прямі включення з Ісламабаду. Просто каналу необхідно було лише одне: заявити “Інтеру”, що от ми теж там, там працюють наші журналісти… Більше не потрібно було нічого… Проблема в тому, що в нас досі редактори новин не мають концепції розвитку новинних служб. Вони реально не знають, які новини вони роблять. Тобто це всього на всього “робота на сьогодні”. Мені цікавіше читати новинну стрічку Бі-Бі-Сі, ніж дивитися міжнародні калейдоскопи на одному з наших каналів. Наші канали не ставлять запитання: чи цікаві ці міжнародні події для України? Що цікаво Україні?
Ще ось велика проблема. Редактори інформаційних служб не можуть щодня визначати, яким буде обличчя новин саме сьогодні. Цим займаються випускаючі редактори. А більшість випускаючих редакторів, які прийшли працювати — вони ніколи не були класними журналістами. Це не журналісти — це такі собі “телевізійні чиновники”, які намагаються зрозуміти, що хоче керівництво і яких новин воно хоче. І все це — через брак культури. Тому що, якби вони мали високу людську та журналістську культуру, то ставили собі запитання: “Що треба людям?”.
— Ви вважаєте, що ми, як Америка — маємо показувати більшість міжнародних подій через призму національного інтересу до них?
— Мені здається, що українцям було б цікаво бачити все, що відбувається у місцях, де робиться велика політика. Постійні сюжети з Брюсселю, зі Сполучених Штатів. Ми маємо системно виїздити в гарячі точки, де щось відбувається. Інша річ, що в нас немає школи військової журналістики, як у Британії чи Штатах. Тому що наразі, те що ми можемо — це писати стенд-ап на тлі БТРу чи ще чогось. Власники не вкладають гроші у те, щоби журналісти достойно, убезпечено працювали в складних умовах. І знову: їм потрібні хороші новини за грошовий мізер, а так не буває. Але, можливо, міжнародка не так цікава людям, які живуть у селах. Вони перебувають на грані самовиживання. Їм дуже важко зрозуміти, про що сперечаються на Близькому Сході, або що відбувається в Іраку. Вони не хочуть вникати в деталі, тому що в них зовсім інша мета в житті. Вони хочуть зрозуміти, коли вони самі будуть жити краще.
— Щодо “місць, де робиться велика політика”. У інтерв`ю “Дню” ви кілька років тому сказали, що, на вашу думку, вона твориться у Брюсселі та Вашингтоні, але не в Москві. Ви досі так вважаєте?
— Так. Я думаю, що основні політичні цінності досі виробляються Євросоюзом та Штатами. Плюс — НАТО, яке теж знаходиться в Брюсселі. Але все одно — американська політична кухня зв`язана з європейською. А Росія ж має значення для України з точки зору того, що вона досі хоче відбудувати імперію, досі працює над цим великим імперським проектом — відбудувати щось подібне до Радянського Союзу. В інших формах, звичайно, але відбудувати. Їй потрібні держави-сателіти, які б виконували політичну волю Кремля. Із цієї точки зору вона тільки цікава Україні, тому що Росія не є супердержавою, Росія не є державою, в якій виробляються якісь політичні, економічні цінності. Вона не є країною- взірцем, з якої можна брати приклад і намагатися її наслідувати.
— Міжнародку ви вже оцінили. Поговорімо про публіцистику та про журналістські розслідування.
— Я думаю, що робити публіцистику заслуговують лише ті люди, які вже чогось досягли у професійному житті та їхня думка, їхній погляд апріорі вважаються гідною уваги та поваги. У нас таких програм мало, але вони є.
Окремий жанр — журналістське розслідування. Для того, щоби займатися ним, треба гарно бути в темі та мати додаткові джерела інформації. Для того, щоби цю інформацію давали тобі, тобі мають довіряти. І це вимагає також певної підготовки, яка виробляється роками. Нам всім не вистачає школи, яка би могла продукувати цінні розслідування. Для цього, я сподіваюся, потрібно буквально десяток років.
Тобто, порівняно з тією купою проблем, яка існує в Україні, журналістських розслідувань у нас майже немає. І тут виникає така серйозна проблема: як я буду робити журналістське розслідування. Але який канал буде його розміщувати? Тому що за нинішнього телевізійного ринку досить багато власників просто не хочуть мати програми, які би були якимись економічними чи політичними розслідуваннями, тому що це може створювати багато додаткових проблем для каналу. А, відповідно, коли немає потреби на такі програми, журналісти не мають ініціативи. Навіщо робити щось, якщо воно нікому не потрібне?
— У полеміці з одним із авторів “ТК” ви висловили таку думку, що журналісти “не мають об`єктивно оцінювати діяльність тих політиків, які мають журналістів за прислугу”. Пару слів про об`єктивність та про те, як ви її втілюєте у “Першому відділі”, будь ласка.
— Кожна наша програма є критикою на існування тієї чи іншої проблеми, яка має національне значення. Коли ми намагаємось проблему дослідити, ми завжди наражаємось на мовчання тих чи інших осіб. Відповідно, проблема “об`єктивності” стає великим питанням, оскільки ми досить часто просто не маємо інформації від усіх джерел, учасників того чи іншого конфлікту. Для більшості політиків журналісти — це люди, які або мають в повній мірі транслювати їхні “розумні” послання, або ж мовчати про неприємні проблеми. Ми ж намагаємось отримати інформацію від всіх учасників того конфлікту, який ми досліджуємо. Але, як правило, у нас завжди є якась сторона, яка намагається щось приховати.
+++
“Хрещатик”
17.11.06
У пошуках компромісу
Незабаром київська влада представить концепцію розвитку комунальних засобів масової інформації
Концепцію розвитку комунальних ЗМІ та основну проблематику в цій сфері представив сьогодні на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації заступник голови столичної держадміністрації Денис Басс.
— Названі ЗМІ повністю фінансуються з міського бюджету,— сказав Денис Якович на засіданні (в якому взяли участь народні депутати, представники громадськості та провідних мас-медіа).— Скажімо, газета “Вечірній Київ” щороку отримувала понад 3 мільйони, а в 2006-му — близько 4 мільйонів. Усього протягом року ми витрачаємо на комунальні ЗМІ близько 30 мільйонів. І що навзамін? Власне, кияни повинні отримувати цікаві, змістовні, популярні ЗМІ. До того ж, не такі дотаційні. Особливо зараз, коли ми плануємо більш соціально спрямований бюджет і вишукуємо кожну можливість заощадити інші витрати. Так от, газету “Вечірній Київ”, та й інші наші газети, практично неможливо придбати у торгових точках міста. Тому це має бути товар, який реально продають. На жаль, цю газету реально продають лише у 2 відсотках таких точок. Згідно з маркетинговими дослідженнями, рейтинг комунальних видань, на жаль, дуже низький. Тираж газети “Вечірній Київ” — близько 10 тисяч. У той час як тираж таких популярних видань, як “Аргументи і факти”, “Сьогодні”, “Комсомольська правда України” перевищує 100 тисяч. Тим часом ми хочемо, щоб комунальні видання хоча б частково повертали затрачені на них кошти. Тому сесія Київради й звільнила головних редакторів “Української столиці”, “Хрещатика” і “Вечірнього Києва”. Незабаром буде оголошено конкурс на заміщення цих вакантних посад, на яких ми хочемо бачити успішних менеджерів, котрі виведуть названі мас-медія з кризи. Вечірківці поскаржились на прес-конференції на утиски свободи слова з боку столичної держадміністрації, хоча особисто я спілкувався з виконуючою обов`язки головного редактора лише двічі: під час співбесіди перед призначенням та, власне, на самій прес-конференції. А про те, щоб їм хтось вказував, що і як писати, навіть мови не може бути. Нас звинувачують у тому, що ми нібито намагаємось через нетиражні комунальні ЗМІ популяризувати свою діяльність. Скільки в цьому логіки? Адже ми могли б це чудово зробити через успішні газети, які читає все місто. Згадайте, що з перших трьох сторінок тієї ж “Вечірки” свого часу не зникали портрети Олександра Омельченка. Навряд чи це комусь було цікаво…
Голова комітету з питань свободи слова та інформації Верховної Ради, народний депутат України Андрій Шевченко запропонував знайти компроміс: або відпустити видання “на свободу”, або таки спільно розробити дієвий механізм потужної розкрутки комунальних ЗМІ. Адже конфлікт між владою і пресою ганьбить імідж Києва як столиці.
— Не поспішайте чіпляти всіх собак на команду Черновецького,— наголосив Андрій Віталійович.— Бо, як ви самі розумієте, київська влада найперша зацікавлена у розв`язанні проблеми, яка аж ніяк не на користь її репутації. Питання комунальних ЗМІ навіть не київське, а всеукраїнське. Треба думати і треба рухатися до роздержавлення цієї преси…
Підбиваючи підсумки обговорення, Андрій Шевченко висловився за те, щоб досягти ефективного, конструктивного і енергійного результату, який піде на користь усім киянам.
+++
“Україна молода”
17.11.06
Закритий рот столичних медіа
Денис Басс не “розколовся” на “очній ставці” зі ЗМІ
Олег Снігур
Зреагувавши на численні “прохання трудящих” і скандали, пов`язані зі стосунками столичної влади з пресою, парламентський Комітет із питань свободи слова вирішив “розрулити” одразу всі столичні питання: тиск КМДА на колектив муніципальної газети “Вечірній Київ”, конфлікт міської влади з кіоскерами та обмеження доступу журналістам до більшості міських чиновників. Засідання зробили відкритим.
Головним героєм “вистави” під назвою “Свобода слова і мер столиці” був заступник Черновецького Денис Басс із “вбивчою” фразою “Давайте факти”. Вікторія Сюмар, директор Інституту масової інформації, принесла з собою три сторінки фактажу за останніх кілька місяців: від образливих реплік Черновецького на адресу журналістів під час прес-конференцій до труднощів з акредитацією та постійних відмов посадовців міськадміністрації від коментарів, із посиланням на славнозвісне розпорядження мера, яким він “занімив” усю КМДА, за винятком чотирьох своїх заступників. Денис Басс заявив: це було не розпорядження, а “лист”, до того ж, без підпису мера. Незважаючи на те, що перелік зафіксованих порушень ІМІ надіслав до Комітету зі свободи слова заздалегідь, “рядових комітетчиків” з ним не ознайомили, тож розгляд питання по суті відсунули на два тижні.
Свідчення Людмили Воробйової, в.о. головного редактора “Вечірнього Києва”, про те, що посадовці КМДА дають їй усні вказівки щодо змісту матеріалів, пан Басс відкидає. За його словами, з міського бюджету на “Вечірній Київ” виділено три мільйони гривень, а на наступний рік — чотири мільйони, а у штат видання входять 90 журналістів. При цьому газета виходить накладом близько десяти тисяч примірників, тоді як популярні видання, наклади яких “зашкалюють” за сто тисяч, мають удвічі менші колективи і “самі себе годують”. Міська влада, отже, просто намагається “витягнути” збиткове видання і скоро оголосить конкурс на заміщення посади головного редактора. Втім питання, чому міськдержадміністрація в “ручному режимі” керує газетою, яка належить міській раді, Денис Басс обминув мовчанням.
Невирішеною залишається і ситуація зі столичними кіосками. За словами Марини Клюсової, представника восьми найбільших компаній-розповсюджувачів преси у Києві , приблизно половина київських газетних “точок” зараз поза законом. Головна причина — неможливість укладення договору про оренду землі під кіоски. “Після двогодинного страйку більшості кіосків Києва влада зробила вигляд, що зреагувала, - каже пані Клюсова, - з нами регулярно зустрічаються, але результату немає: всі наші ініціативи відхиляють на тій підставі, що вони суперечать законодавству”.
Спасувавши перед прискіпливістю Дениса Басса, Комітет ВР iз питань свободи слова спромігся лише доручити скласти листа до мера із закликом з`ясувати ситуацію з “Вечірнім Києвом” і “формалізувати стосунки з редакцією”, а також “якнайшвидше формалізувати стосунки з розповсюджувачами преси”. Можна чекати, що майбутній депутатський лист стане окрасою колекції листів, звернень і петицій до КМДА від журналістів, які не мають змоги нормально висвітлювати діяльність міської влади.
+++
“Україна молода”
17.11.06
Чому Наталка Мосейчук співчуває політикам?
Авторка програми “Приховане життя” знає те, що дозволяє їй реально дивитися на спосіб життя українського політикуму
Олександра Димкова
Програма “Приховане життя” з Наталкою Мосейчук виходить на “1+1″ по суботах, коли люди налаштовані на відпочинок, відповідно, і гості програми, відомі вітчизняні політики, постають у “форматі” вихідного дня, без відриву від своїх хобі. З початку сезону приховане життя в програмі встигли продемонструвати Володимир Литвин, Анатолій Кінах, Олександр Волков, Юрій Павленко… А в майбутньому, не виключено, глядачі побачать у програмі й Президента України — принаймні запрошення вже відіслали, і Президент сприйняв його позитивно.
Володимир Литвин показав у “Прихованому житті” свою бібліотеку з раритетними виданнями, Анатолій Кінах - улюблене місце риболовлі та познайомив з малою донькою, Олександр Волков цієї суботи проведе глядачів “1+1″ до святая святих - кімнати зброї - та покаже мисливські трофеї, привезені з Африки. Перевірено, коли політики не переривають свій традиційний вихідний, то в звичній атмосфері, навіть розмовляючи про політику, вони розслабляються й інколи трохи піднімають завісу своєї біографії. Наприклад, Володимир Литвин розповів про те, що багато років тому, коли в його родині було скрутне фінансове становище, він підробляв таксистом - і його дружина про це не знала.
Ведуча програми Наталка Мосейчук має певний талант розговорити гостя. Але в це поняття входить не тільки вміння викликати на відверту розмову, а й мистецтво зберігати таємниці гостей, які, можливо, ненароком їй довірять…
— Наталко, чому ви вибрали таку форму програми — про приватне життя?
— Бо не треба приховувати, що коли політик відпочиває, він все одно думає про політику.
— Коли ви тільки починали цей проект, важко було переконати героїв зважитися саме на таку форму розмови?
— У мене особливих труднощів не було. Не пригадую, щоб хтось мені сказав: замість того, щоб вийти та подихати свіжим повітрям, краще будемо сидіти в кабінеті та говорити в кріслах. Інколи їх відлякує телевізійне інтерв`ю на їхній базі. Але коли вони розуміють, що говоритимемо ми про політику, то погоджуються.
Я не можу сказати, що ми говоримо на рівних — я відчуваю повагу до своїх гостей, і ця повага взаємна. Якщо я приходжу до політика вперше — він усе одно щось про мене вже чув. Тому що середовище політиків — це, як мурашник, чутки про того чи іншого журналіста розповсюджуються дуже швидко.
— А якби вам запропонували відкрити своє приховане життя — ви б погодилися?
— Не думаю, що я настільки комусь цікава. От коли я опинюсь у такому місці, як Верховна Рада України, і на лацкані мого піджака буде значок народного депутата, я буду зобов`язана показувати своє життя. Тому що я стаю публічною особою, і люди повинні знати — чи є в мене приховане життя, чи немає. Хоча у нас, в Україні, немає такого закону, який би зобов`язував політиків звітувати про своє життя перед громадськістю, це, швидше, внутрішній моральний обов`язок.
— А в майбутньому ви бачите себе в депутатському кріслі?
— Навіть гіпотетично — ні! В одного з моїх гостей, Яна Табачника, я запитала: “Яким чином, Яне Петровичу, ви опинилися в залі Верховної Ради?”. І він сказав: “Я дуже довго сидів у кріслі й придивлявся, притирався до того крісла, і думав: “Що, власне, я тут роблю? Кажуть, що я непоганий акордеоніст, професійний музикант, що мене змусило піти в політику? А коли я почав розумітися на цьому, подумав: “Гаразд — я, а що вони тут роблять?”. При цьому він додав, що там є багато людей, які на своєму місці. Так що я не хочу ризикувати і поповнювати список тих, які не на своєму. А ще я не сяду в жодне з тих крісел, тому що я дуже співчуваю людям, які опиняються у Верховній Раді.
— Чому??? Назвіть хоча б три причини.
— Тому що до них у гості ходять нахабні журналісти і допитуються про їхнє приховане життя. Взагалі, це комплексна проблема. Політик стає успішним, коли він яскравий, коли він заявляє яскраву програму. Коли ти стаєш яскравим, у тебе з`являються вороги. А жити з охоронцями — не дуже приємно. Вони не надто щасливі від того, що ходять, як це називається на професійному жаргоні, — “в коробочці”. Можна позаздрити через дачі, будинки, підприємства, власність, але такій несвободі не позаздриш. Не позаздриш тому, що в людей немає справжніх друзів, і вони це знають. Кожного дня вони йдуть, як на війну.
+++
“Дело”
17.11.06
Роднянский приценивается
Руслана Песоцкая
Средства от продажи 16,4% своих акций компания СТС Media потратит на скупку телеканалов. CTC Media рассматривает возможность приобретения медиа-активов в России и русскоязычных странах. Об этом во вторник на инвестиционной конференции в Барселоне заявил ее совладелец Александр Роднянский. Среди возможных приобретений — российская телекомпания Dorial TV (DVT), которая принадлежит одному из акционеров CTC Media шведскому медиахолдингу Modern Times Group (MTG). “Мы изучаем все возможности, включая покупку DTV”, — сказал Роднянский.
Компания DTV вещает в 530 городах РФ, потенциальная аудитория телеканала составляет 75 млн. человек. Выручка DTV за 9 месяцев 2006 года составила около $53,4 млн.
“DTV — наиболее интересный объект. Такие компании как ТНТ, РЕН-TV — очень крупные каналы с большой аудиторией, но я очень сомневаюсь, что накануне российских выборов их кто-то продаст”, — считает аналитик компании АТОН Татьяна Капустина.
“Среди российских каналов второго ешелона сейчас можно приобрести только DorialTV”, — подтверждает аналитик банка Уралсиб Константин Белов. По его словам, после выхода компании на международную биржу, финансовое положении СТС Media существенно улучшилось, и позволяет покупку дорогих активов.
Как сообщало “ДЕЛО”, в июне этого года акционеры телекомпании СТС Media продали на американской бирже NASDAQ 16,39% акций. Объем привлеченного капитала составил $330 млн., а стоимость всей медиакомпании перевалила за $2 млрд. Часть привлеченных денег была направлена на погашение задолженности перед одним из акционеров компании — Альфа-Банком, остальные планировалось направить на покупку активов.
Татьяна Капустина не исключает, что СТС будет инвестировать и в украинский телерынок. “На презентациях и при встречах с инвесторами СТС утверждают, что будут выходить в Украину. Это логично. Им будут интересны каналы со зрительской аудиторией от 1% и выше”, — добавляет она.
Хотя медиа-аналитик холдинга Publicis Groupe Media Ирина Коротич считает, что для того, чтобы достичь уровня телеканалов “Новый” и IСTV необходимо не менее 5 лет. “У компании “ТЕТ”, которая транслирует передачи СТС, рейтинг не очень высокий”, — заключает она. По мнению Коротич, СТС вряд ли будут создавать свой канал. “Ходят слухи о покупке “Нового” канала, больше в Украине и покупать нечего”, — подытожила она.
CTC Media владеет телеканалами СТС и “Домашний”. 39,8% акций компании принадлежит MTG, 26,49% - “Альфа-групп”, 9,99% - фонду Baring Vostok, 5,4% - фонду Fidelity Investments, Александр Роднянский контролирует - 4%. 16,4% акций CTC Media обращаются на бирже Nasdaq.
Выручка компании в III квартале 2006 года составила $70,92 млн., что на 47,8% больше показателя аналогичного периода прошлого года. Чистая прибыль увеличилась в 4,5 раза — до $8,44 млн.
