УкрЧАС

Огляд преси від 18 жовтня 2006 року.

 

“День”, 18.10.06

Відірватися від пуповини…
Яке майбутнє пророкують експерти “Нашій Україні”
Олена Яхно
 
Учора нарешті закінчився довгий перехід “Нашої України” до опозиції. Про це її керівник, Роман Безсмертний, офіційно оголосив з парламентської трибуни. “Останні два місяці ми стали свідками того, як відбувається злам внутрішнього та зовнішнього курсу України, який було підтримано українським народом на виборах Президента, руйнуються процеси інтеграції до СОТ, фактично зупинені програми співпраці України та ЄС. Я вже не говорю про те, що зазнає корінної ломки вступ України до євроатлантичного співтовариства”, - заявив лідер “Нашої України”. При цьому він підкреслив, що відбуваються зміни не лише у зовнішньому курсі, але й у внутрішньому, відзначивши, що уряд проводить політику “економічного абсурду”. “За таких умов “Наша Україна” вийшла з переговорного процесу, “Наша Україна” - в опозиції, наші міністри залишають уряд”, - заявив він. Щоправда, Роман Петрович так учора й не уточнив, коли саме “помаранчеві” міністри залишать уряд.
У будь-якому разі з учорашнього дня в Україні з`явилося дві опозиції: одна БЮТ, інша - “Наша Україна”. От тільки переговори про співпрацю вони ще не почали і невідомо, чи почнуть взагалі. Поки що “Наша Україна” збирає під своє крило, в опозиційну конфедерацію “Європейська Україна”, партії, які не пройшли до парламенту. Ці спроби бютівець Олександр Турчинов уже охрестив “політичними викрутасами”. Він нагадав, що свого часу БЮТ, “Наша Україна” та СПУ підписували угоду про створення коаліції демократичних сил, і “Наша Україна” свого підпису не відкликала. “Саме це і є підставою для того, щоб створити опозиційний уряд. У тому договорі навіть посади всі розподілені. Мені здається, що якісь нові формати та ідеї призведуть до насмішок”.
Експерти ж взагалі сумніваються, що “Наша Україна” увійде до будь-якого єдиного парламентського опозиційного утворення, оскільки воно передбачало б лідерство Юлії Тимошенко. “У парламенті буде дві конкуруючі між собою опозиції — БЮТ і “Наша Україна”, — вважає Володимир Фесенко. - Інша справа, що логічною та розумною була б політика взаємодії між двома цими опозиційними фракціями. От удасться їм це зробити чи ні — це велике питання. Тому що і сьогодні, і в перспективі вони будуть конкурентами в боротьбі за опозиційно налаштований електорат”. І все-таки, на думку політолога, в “чистій опозиції” “Наша Україна” не буде доти, доки при владі буде Віктор Ющенко. “Наша Україна” коливатиметься в такому напівопозиційному статусі всю найближчу політичну перспективу”, — вважає політолог.
Щоправда, виникає запитання: а чи є взагалі політична перспектива у “Нашої України”? І яка вона? Очевидно, що Президент робить спроби дистанціюватися від своєї політичної сили. Взяти хоча б призначення радником Олександра Зінченка (це був справжній ляпас “любим друзям”). І приблизно в той самий час звучить заява керівника президентського секретаріату Віктора Балоги, що глава держави може скласти з себе повноваження почесного голови партії Народний союз “Наша Україна”. До речі, відбутися це може зовсім скоро, вже цієї суботи на з`їзді “Нашої України”. Очевидно, за такого варіанту розвитку подій “нашоукраїнцям” доведеться зовсім нелегко. Це може остаточно підірвати базу їхнього політичного впливу. Додайте до цього ще й внутрішню кризу в цій політичній силі.
На думку Володимира Фесенка, один із варіантів виходу з цієї плачевної ситуації — ребрендинг. Деяке оновлення через зміну назви та зміну керівництва як партії, так і блоку. А щодо майбутнього з`їзду, то, на думку політолога, можуть бути дрібні скандали, часткове оновлення керівництва і спроба виробити нову формулу взаємовідносин з Президентом. “Просто відірватися від цієї пуповини, зв`язку з Президентом, “Наша Україна” не може. Для неї це означатиме політичну смерть. З іншого боку, і Президенту не вигідно зараз повністю відмовитися від “Нашої України”, тому що у нього немає іншого інструмента впливу на парламент, іншої підконтрольної політичної сили. І питання тільки в тому, щоб знайти оптимальні, ефективні формули взаємодії між главою держави та його політичним дітищем. Я думаю, Віктору Андрійовичу треба пам`ятати відомі слова Сент Екзюпері: Ми відповідальні за тих, кого приручили. Так от, Ющенко відповідає за “Нашу Україну”, яку він свого часу створив і приручив”, - резюмував Володимир Фесенко.

“День”, 18.10.06

Місце у владі
Віталій Княжанський

Остаточний вчорашній перехід “Нашої України” в опозицію може додати жару в політичне протистояння в парламенті. За цих умов законопроект про основи внутрішньої й зовнішньої політики держави, підготовлений антикризовою коаліцією, схоже, може перетворитися на щось на кшталт м`ячика для настільного тенісу, який раз у раз стрибає з президентського на парламентське поле. Але цей закон для учасників політичних дискусій, при всій його значущості для країни, зовсім не настільки важливий, як закон про Кабінет Міністрів. Саме цей документ, на думку протиборчих сторін, може внести остаточні мазки в політичну реформу й, відповідно, систему влади, що складається. Так що не дивно, що Верховна Рада має обирати один із двох проектів (Кабмін свій варіант уже представив, а Президент має намір зробити це сьогодні, причому цей документ, як повідомив заступник голови президентського Секретаріату Віктор Бондар, вийде з СП без узгодження з урядом).

Проте відсутність першого з названих законів може вибити ґрунт й з-під другого. Нагадаємо, що прем`єр-міністр Віктор Янукович нещодавно заявив, що Кабінет Міністрів у своїй діяльності збирається керуватися основами внутрішньої й зовнішньої політики, які визначає Верховна Рада, й висловився за перегляд відповідного закону. За його словами, в Конституції, зокрема, “чітко записано”, що основи зовнішньої й внутрішньої політики визначає Верховна Рада. Він наголосив, що відповідний закон був прийнятий 1993 року й зараз “на часі питання” його перегляду. “Сьогодні є відповідні настрої в суспільстві, вони відображаються в парламенті”, — наголосив прем`єр.

Але Президент, очевидно, так не вважає. За словами Віктора Ющенка, внесення змін у цей закон може бути виправдане лише в тому випадку, якщо йдеться про теми, що стали особливо актуальними протягом останніх років. Це, зокрема, євроатлантична інтеграція, нові економічні, соціальні й гуманітарні пріоритети. При цьому Президент застеріг, що не погодиться зі змінами, метою яких є “повернути документ у бік консервації, особливо тих політичних дій і поглядів, які виникли в Україні в останні роки”. Словом, унаслідок цієї перепалки одне з головних визначень закону про Кабмін, де має бути сказано, чим ще, крім Конституції, керується уряд, може повиснути в повітрі (проте не пройде, ймовірно, через нинішній парламент і намір Президента управляти урядом за допомогою указів).

Урядовий варіант закону про Кабмін, безумовно, направлений на те, щоб закріпити отримані внаслідок політичної реформи нові права й відстояти місце під сонцем влади. Урядова коаліція має на меті, щоб законодавче закріпити статус уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади й, головне, визначити його місце в системі державних органів… Але, бажано, не нижче за Президента. При цьому важливе значення надається процедурам внесення, розгляду й затвердження Верховною Радою кандидатури на посаду прем`єр-міністра, призначення членів Кабінету Міністрів й отримання ними повноважень, так само й порядку припинення повноважень уряду та окремих його членів. Багато списів будуть поламані навколо компетенції й повноважень уряду. Зрозуміло, що не стільки навіть Президент, скільки його Секретаріат намагатиметься щось від них відрізати або хоча б відщипнути. Тим більше, що в кабмінівському проекті є спеціальний розділ, в якому визначаються повноваження уряду у відносинах із Президентом України. Він регулює роль уряду при виконанні главою держави своїх конституційних повноважень, зокрема в підготовці урядом проектів актів Президента. (З урахуванням нещодавнього “обміну думками” з приводу скасування Президентом свого указу про створення НАК “Енергетична компанія України” можна передбачити, що навколо цього пункту також відбудеться неабиякий обмін… ударами).

Для уряду надзвичайно важливо захистити себе від спроб “повалення”, які, безумовно, буде робити опозиція. Тому в кабмінівському законопроекті чітко виписані всі чотири випадки, які можуть “усунути” уряд. Це відставка у зв`язку з прийняттям парламентом резолюції недовіри, відставка прем`єра на підставі заяви, відставки прем`єра за станом здоров`я або в разі його смерті. Думається, Президент спробує цей список дещо розширити. Але в будь- якому випадку сьогодні складно пророкувати обом варіантам цього законопроекту світле майбутнє. Цілком імовірно, що зрештою рішення щодо цієї проблеми доведеться приймати Конституційному Суду…

“День”, 18.10.06

“Опозиція — це абсолютно конструктивний діалог”
Лідер донецької обласної організації НСНУ Антон Клименко про помилки та нові завдання
Ганна Хрипункова
 
Після майже піврічного мовчання Донецька обласна організація партії Народний союз “Наша Україна” раптом вирішила знову заявити про себе, підкресливши, що відтепер збирається поводитися набагато активніше і помітніше, ніж раніше. Зокрема, “Наша Україна” в Донбасі ще в червні поточного року ухвалила рішення піти в опозицію до місцевої влади, і саме в цьому аспекті збирається займатися не лише конструктивною критикою рішень останньої, але й пропозицією певних нововведень у регіоні. Крім того, Донецька обласна організація встигає також вникати і у справи всієї країни, критикуючи по можливості окремі положення бюджету-2007 та коментуючи останні політичні події. Така активність “Нашої України”, очевидно, обумовлена бажанням збільшити свій досить низький рейтинг на Донеччині, причому це прагнення зовсім не приурочене до якихось виборів, — це, швидше, загальне стратегічне завдання. Більш детально про те, що Донецьке обласне відділення “Нашої України” має намір робити далі, щоб завоювати довіру жителів Донбасу, кореспондент “Дня” поговорив з лідером обласної організації “Нашої України”, відомим донецьким бізнесменом Антоном КЛИМЕНКОМ.

— Антоне Вікторовичу, чому донецька організація партії так довго мовчала?
— Потрібен був час, щоб усередині обласної організації провести серйозну роботу. Ми зазнали нищівної поразки на виборах у Донецькій області: не пройшли до обласної ради, ми пройшли тільки до невеликої кількості місцевих рад. Відтак після виборчої кампанії ми змушені були взяти досить великий тайм-аут для того, щоб проаналізувати всі свої помилки, дати оцінку роботі наших місцевих структур і перегрупувати свої сили. У результаті ми провели серйозну ревізію місцевих організацій, посилили кадровий потенціал, стали сильнішими, в тому числі й інформаційно, більш чітко опрацювали принципи нашої регіональної політики. Зараз ми готові розпочати системну роботу в Донецькій області на якісно новому рівні.

— І які ж основні помилки в роботі “Нашої України” в Донбасі?
— Однією з головних помилок нашої виборчої кампанії була її повна технологічність. Розраховуючи на величезні тиражі різної агітаційної продукції, роботу зі ЗМІ, на телевізійні та радіоефіри, ми забули про прямий контакт із виборцем. Ні лідери блоку, ні народні депутати, за рідкісними винятками, ні лідери обласної організації не проводили в регіоні зустрічей з виборцями, не давали прямих і чесних відповідей на різні запитання, і в живому діалозі не розвіювали всі ті міфи, якими була оточена “Наша Україна”. 
— Зараз у Донецькій області дуже мало прихильників вашої політичної сили. Ви вважаєте, у вас є шанс збільшити свій рейтинг?
— Безумовно! Та й питання - мало чи багато - філософське. На минулих виборах нас підтримали 36 тисяч жителів області. І я не вважаю, що це мало. Зараз це непоганий базис для того, щоб продовжувати свою роботу. Ми не ворожа для Донецької області політична сила.
Ну а в умовах бюджетного процесу сьогодні у нас тим більше є величезне поле для роботи. На жаль, якщо даний бюджет буде прийнято в тому варіанті, в якому він запропонований урядом Януковича, простий виборець дуже скоро відчує, що його життя погіршується. Напевно, багато хто розчарується в Партії регіонів, адже їхні передвиборні декларації дуже відрізняються від їхніх реальних дій.

— І що конкретно вас не влаштовує в роботі ПР?
— Не влаштовує політика уряду Януковича, спрямована на обмеження доходів простих громадян, на скорочення соціальних програм та пільг для найбільш незахищених верств населення. Наприклад, ветерани дуже скоро оцінять скасування одноразових виплат до Дня Перемоги. Можливо, для уряду Януковича це неважливо, але позиція нашої політичної сили полягає в тому, що ці люди всім своїм життям заслужили цей невеликий подарунок. Крім того, і ветерани, і пенсіонери взагалі дуже серйозно відчують на собі відсутність пільг та компенсацій щодо житлово-комунальних тарифів. Погано доведеться й підприємцям, якщо буде введено додаткові, до речі, які суперечать законодавству, податки.
По суті, ініціативи уряду сьогодні пригальмовують зростання доходів населення. Це призведе до того, що зарплати опиняться в тіні, з одного боку, а з іншого — ручний режим управління економікою перекреслить ті позитивні тенденції, які були отримані в результаті ліберальної політики уряду Єханурова.

— А як ви оцінюєте розвиток “газового питання”?
— Так зване газове питання є надзвичайно важливим і болючим як для української економіки, так і для української політики. Історично сформована залежність від російських поставок енергоносіїв є тим чинником, який поки що, на жаль, визначає позицію України.
Уряд Юрія Єханурова, який керувався національними інтересами під час газових переговорів з Росією взимку цього року, відстояв ціну на газ на рівні 95 доларів США за тисячу кубометрів. Зараз ми бачимо, що ті політики, які під час виборчої кампанії 2006 року кричали про істотне зниження цін на газ у разі їхнього приходу до влади, чомусь заклали в проект бюджету-2007 ціну на газ у 135 доларів США за тисячу кубометрів.
На жаль, газове питання залишається предметом численних спекуляцій з відверто політичним присмаком. У своїх публічних коментарях члени Партії регіонів так і не можуть чітко пояснити, за рахунок чого Росія знизить ціни на газ, тоді час як ця держава взяла чіткий курс на їхнє підняття. Тому позиція Партії регіонів є популістською.
Позиція “Нашої України” залишається незмінною: треба проводити конструктивні переговори з російською стороною, твердо відстоюючи національні інтереси. Газотранспортна система України повинна залишатися у власності держави.

— Прокоментуйте, будь ласка, заяву Віктора Януковича щодо неготовності України до вступу до НАТО.
— Питання вступу нашої країни до НАТО є надзвичайно дискусійним і гострим для українського суспільства, і особливо для донецького регіону. Компромісний варіант щодо НАТО, на мій погляд, було знайдено в ході круглого столу з ініціативи Президента Віктора Ющенка, а потім відображено в Універсалі національної єдності в пункті 27. Утім, майже відразу ж Партія регіонів почала ігнорувати положення Універсалу. Своєю заявою в Брюсселі щодо неготовності України приєднатися до плану дій для отримання членства в НАТО В. Янукович фактично перевищив межу власних повноважень. Згідно зі ст. 106 Конституції України керівництво зовнішньополітичною діяльністю здійснює президент. У розділі Конституції “Кабінет Міністрів України” не існує аналогічних повноважень для прем`єр-міністра. І саме тому я вважаю, що прем`єр-міністр, дозволивши собі ті чи інші коментарі, в цьому випадку грубо порушив Конституцію України. Крім того, у нас існує Закон, який регламентує вступ України до НАТО, за який, до речі, у минулому скликанні в повному складі проголосувала фракція “Регіони України”. Основне, що закріплено в цьому Законі, це те, що Україна системно і цілеспрямовано рухається до вступу до НАТО. Не може сьогодні прем`єр-міністр на основі позицій своєї політичної сили переглядати Конституцію та закони України.

— Тобто ви вважаєте, що найбільш вірним курсом для України буде спрямування до НАТО, і країна повинна орієнтуватися передусім на США?
— Вступ до НАТО є нашим стратегічним завданням. Найближчим часом ДОО НСНУ має намір провести велику роботу щодо популяризації ідей НАТО в регіоні.
Зовнішньополітичний курс України, визначений Президентом, залишається незмінним — це інтеграція до європейських та євроатлантичних структур. Історично та духовно Україна є частиною Європи, і рано чи пізно вона стане повноправним членом європейського співтовариства. Крім того, Україна розвиватиме рівноправну конструктивну співпрацю як зі східними, так і з західними сусідами. Інша справа, що відносини з Російською Федерацією потрібно терміново вивести з площини політичних спекуляцій, необдуманих і незважених заяв та емоцій.
Окремою темою є питання вступу України до СОТ, який наша країна може здійснити вже у поточному році. На мій погляд, для України вступ до СОТ є не самоціллю, а способом збереження та примноження конкурентоспроможності української економіки і захисту інтересів національного виробника. Для нас принципово важливо, щоб під час вступу до СОТ була примножена конкурентоспроможність вітчизняної економіки, щоб вона була адаптована до світових умов та можливих ризиків.

— Ви говорили, що “Нашій Україні” було б простіше бути в парламентській опозиції до Партії регіонів. Останні політичні події показують, що вона справді тяжіє до цього. Як по-вашому, чи може в цьому плані “Наша Україна” знову об`єднатися з БЮТ?
— Ні, перехід в опозицію автоматично не означатиме приєднання до БЮТ. Практика показала, що, не беручи до уваги спільну боротьбу 2004 року, наші політичні сили мають прекрасне бачення розвитку України. Ідеологія БЮТ — це солідаризм лівого ухилу з державним регулюванням економіки, “Наша Україна” дотримується ліберальної ідеології з ідеєю вільного ринку. Звідси й різний вибір тактичних методів.
Утім, ми підтримуємо вимоги БЮТ щодо прийняття закону про права опозиції. Хочу нагадати, що в ході переговорного процесу щодо створення помаранчевої коаліції, ми виступили за надання широких прав опозиції, діяльність якої є дуже важливою для демократичного суспільства. Незалежно від того, чи це були “регіони”, чи нині — БЮТ, ми твердо дотримуємося своїх поглядів щодо величезного значення опозиції як ефективного інструменту підконтрольності влади.
У даному випадку ми не виключаємо об`єднання зусиль з БЮТ у частині, яка стосуватиметься боротьби за збереження демократичних досягнень Майдану, курсу на євроінтеграцію.
До речі, рішення блоку “Наша Україна” на всеукраїнському рівні про перехід до парламентської опозиції до чинного уряду та урядової коаліції абсолютно не означає, що на місцях у різних регіонах не можуть бути підписані коаліції в тому чи іншому форматі: скажімо, “Наша Україна” — “регіони”, “Наша Україна” — соціалісти, “Наша Україна” —БЮТ. У кожного регіону є своя специфіка, і, керуючись міркуваннями ефективної політики, ми йдемо до того, що в кожному регіоні політика може будуватися по-своєму. І сьогодні між мною та головою Донецької облдержадміністрації, головою Донецької обласної ради існує нормальний, конструктивний діалог, у якому я не бачу жодних конфліктних ситуацій.

— Після виборів ви заявляли, що Донецька обласна організація НСНУ офіційно йде в опозицію до регіональної влади Донеччини. Зараз ви залишаєтеся в цьому самому статусі?
— Так, конференція ДОО НСНУ ухвалила рішення, що ми з червня перебуваємо в конструктивній опозиції до влади в області. У опозицію не переходять, у ній за великим рахунком опиняються: і ми в Донецькій області об`єктивно опинилися в опозиції, тому що практично не представлені ні в представницькій, ні у виконавчій владі.
Однак у наших вустах слово “опозиція” — це не голе критиканство, це не блокування всіх ініціатив місцевої влади. Це не війна. Це абсолютно конструктивний діалог, спрямований на вирішення конкретних проблем. Ми не будемо несамовито критикувати ініціативи та діяльність місцевої влади, ми намагатимемося чітко визначити проблемні питання, після чого спробуємо в цивілізованому, двосторонньому діалозі все-таки знайти якийсь компроміс, дійти до їх вирішення.

— Як у такому випадку практично виглядатиме ваша опозиція в Донецькій області?
— Ми залишаємо за собою право на весь спектр методів, використовуваних опозицією, але повторю ще раз, що ми налаштовані на конструктив. Сьогодні рада обласної організації ухвалила рішення про створення громадських комітетів при раді ДОО. Ці комітети максимально повно охоплюватимуть своєю увагою всі сфери економічної та соціальної політики в області: скажімо, бюджетну, інноваційну політику та політику, пов`язану з залученням інвестицій, регіональним розвитком, адміністративно-територіальною реформою. Тобто громадські комітети стануть нашим плацдармом, за допомогою якого ми впливатимемо на комітети Верховної Ради, комісії обласної ради, обласну державну організацію, місцеві адміністрації.

“День”, 18.10.06

Чому світ не визнає Голодомор геноцидом?
Олександр Крамаренко

Написати цю статтю мене спонукав нещодавній черговий заклик до міжнародної спільноти міністра закордонних справ Бориса Тарасюка з проханням визнати Голодомор 1932 — 1933 років в Україні геноцидом нашого народу. Як і на всі попередні його заклики з цього приводу, реакції у світі не було ніякої. Гадаю, що пан Тарасюк як досвідчений дипломат ніколи й не розраховував на успіх цієї безнадійної справи, так само, як не розраховував він і на результат від своїх закликів рік тому щодо необхідності якнайшвидшої інтеграції України в НАТО…
Про непідготовленість цих заходів міністра яскраво свідчить той факт, що Голодомор досі не визнала геноцидом наша ріднесенька Верховна Рада. Тому немає чого дивуватись, що на заклик групи українських парламентарів до кнесету Ізраїлю відносно визнання Голодомору геноцидом ми почули, що там нічого не знають про такий геноцид. Сталося це в той час, коли в Києві відзначали 65-і роковини трагедії в Бабиному Яру, і наші депутати, мабуть, розраховували на те, що розчулені гостинністю українського істеблішменту на цих заходах, євреї віддячать нам взаємністю.
Гадаю, що ті добродії з Верховної Ради не тільки мають досить поверхові знання про Голодомор, а й неуважно стежили за тим, що відбувалося на заходах у Бабиному Яру. Зокрема, не слухали виступ лідера єврейських громад Росії В`ячеслава Кантора, який з гнівом відкинув всі спроби поставити на одну дошку Голодомор і Голокост, із тієї причини, що, на його думку, голод 1932— 1933 років не був геноцидом і що від нього постраждало багато народів колишнього СРСР. Чи не правда, ми вже десь таке чули? Хоча й не виключено, що в представника такої демократичної країни, як Росія, Кантора просто не було іншого вибору. Проте різке засудження ним тих українців, що нібито нищили євреїв у Бабиному Яру, швидше, свідчить про те, що це все ж таки його особиста позиція.
Чудес, як відомо, на світі не буває. Світ ніколи не визнає геноцид, який не усвідомлений абсолютною більшістю народу, що його пережив. І справа тут не тільки у зволіканні Верховної Ради, яка, до речі, обирається тим самим народом. Але ж промову Кантора в Києві чули, здавалося б, ледве не всі наші чинні можновладці (включно з Президентом), які нібито стоять на чолі руху про визнання Голодомору геноцидом, але жодної реакції на такі зухвалі заяви московського гостя ми так і не почули. На цьому тлі виступ Івана Дзюби на тих роковинах (який “День” надрукував), погодьтеся, вже нагадував боротьбу Дон Кіхота з вітряками, не більше.
Однак, крім цього, у заявах того ж Тарасюка та інших наших політиків про визнання Голодомору геноцидом є дуже суттєва методологічна похибка. Адже всі ці добродії вимагають визнання геноциду українців в Україні, тоді як ця трагедія мала відношення до всіх українців, що проживали на той час у СРСР. Більше того, наслідки геноциду для українців за межами України були ще більш фатальними.
І коли російські опоненти геноциду українців сьогодні заявляють, що голод тоді, мовляв, був не тільки в Україні, а й у деяких регіонах Росії (Центральне Чорнозем`я, Північний Кавказ, Центральне Поволжя) та Казахстані, на це українська сторона вже не має контраргументів. Виникає таке враження, що наші керманичі або не володіють достатньою інформацією про Голодомор, або просто бояться переступити той рубіж у відносинах зі “старшим братом”, за яким може настати його небажана для них реакція.
Так чи інакше, але відповісти росіянам можна було по-різному. Згадати, наприклад, відомий вислів правої руки Леніна Льва Троцького, якого дуже важко назвати українофілом: “Ніде репресії, чистки, придушення й усі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшенних розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності”.
Але це все ж таки суб`єктивна думка ображеної на Сталіна людини, тому можна було б навести і більш об`єктивні докази геноциду українців. Звернутися хоча б до статистичних даних. Вони, звичайно, радянські, але в цьому випадку від того ще більш промовисті. Так, за переписом населення 1926 року в СРСР жило 81,195 млн. (!) українців. Це приблизно стільки ж, скільки на той час там було й росіян. 1939 року населення СРСР у цілому збільшилося. Стало набагато більше і росіян, а от українців стало менше майже втричі (!) — 28,1 мільйонів…
Якщо навіть взяти втрати від Голодомору за максимальними науковими версіями (14 млн. жертв), то все одно виникає промовисте запитання: а куди ж у такому випадку поділися ще 39,095 млн. українців? Адже ніяких світових та громадянських воєн на території радянської імперії між 1926 та 1939 роками не було, і за кордон виїхати в той час з СРСР вже не було практично ніякої можливості.
Відповісти на це запитання відразу неможливо. Як не крути, а треба починати шукати відповідь здалека. Почнемо з цитати останнього російського інтелігента планетарного масштабу Андрія Сахарова: “Велика країна перебувала під комуністичним контролем. Більшість її населення вороже ставилася до системи. Представники національної культури і навіть значна частина комуністів прийняли московське панування лише умовно. З точки зору партії, це було погано не тільки саме по собі, але й таїло велику небезпеку для режиму в майбутньому”. Це великий вчений сказав саме про тих 81,195 мільйонів українців (навряд чи б гуманіст Сахаров вважав Україною лише ту територію, яку визначили більшовики) 20-х років минулого сторіччя, у яких з національною свідомістю, на превеликий жаль для товариша Сталіна і його оточення, було все гаразд.
Російські більшовики були змушені на той час проводити українізацію на всіх етнічних українських землях. Вони лише з третьої спроби змогли завоювати Україну під час громадянської війни. І це їм вдалося лише тому, що ніхто інший, як злий геній більшовизму Ульянов-Ленін, своєчасно зрозумів помилки своєї шовіністичної політики й дарував українцям імперії (а не тільки УРСР) мовно-культурну автономію, яка проіснувала до початку 30-х років.
Отже, понад 80 мільйонів зовсім не радянських людей, від яких, ураховуючи промисловий і сільськогосподарський потенціал територій, де вони проживали, як не дивно, залежало майбутнє радянської імперії, з усіма її колективізаціями та індустріалізаціями. Щоби краще зрозуміти цю геополітичну невідповідність, можна навести думку з цього приводу харківського правозахисника В. Овсієнка: “Українці як етнос з їхньою глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив`язаністю до свого клаптика землі не годилися для будівництва комунізму — і на це вказували високопоставлені радянські чиновники. Україна мала бути стерта з лиця Землі, а рештки українського народу мали стати матеріалом для “нової історичної спільноти” — радянського народу, основою якого були б російська людність, мова, культура. Увійти в комунізм українцем як таким, не можна було у принципі”.
Але й це ще не все. Наприкінці двадцятих років у Червоної Армії ще не було достатньої кількості танків, літаків та артилерії для того, щоб ця військова техніка мала вирішальне значення при веденні бойових дій. У цих умовах більше важили людські ресурси, їхній бойовий досвід, а головним фактором успіху в боях була кіннота.
Все це мали українці, які тоді займали широку смугу території (у 300 — 400 км на північ від Чорного моря) довжиною понад півтори тисячі кілометрів — від Збруча до Терека. Ще були в силі українці, що складали елітні частини царської армії у Першій світовій війні. Їх тоді було не менше, ніж усього мобілізаційного ресурсу Червоної Армії. У часи непу майже кожна українська сім`я на селі мала коней. Про кубанських і терських козаків годі й говорити. Тоді на Кубані частка етнічних українців складала 83%, а разом зі Ставропіллям — 75%. На російській частині Слобожанщини (Курська, Воронезька та Білгородська області) — 64%. І навряд чи тоді, після репресій над білокозаками, Дон, який входив у цю смугу української небезпеки для імперії, підтримав би червоних.
Більше того, різнокаліберні “батьки”, що тероризували більшовицькі продзагони, не складали зброї аж до 1929 року й були у випадку загальноукраїнського повстання потенціальними досвідченими польовими командирами. Задля організації цього повстання не вистачало лише його організатора, особистості масштабу Симона Петлюри. Ця особистість тоді могла з`явитися чи то з рядів національно свідомих українських комуністів, чи то з рядів національної інтелігенції, деякі представники якої мали серед інших і класичну воєнну освіту.
Ось чому Сталін зі своїм оточенням під корінь винищили українську інтелігенцію і національно свідомі партійні кадри, під виглядом колективізації розкуркулили всіх потенційних лідерів можливого українського повстання й штучним голодом виморили половину нашого селянства. Іншій його половині Голодомором було завдано й донині невиправних морально-психічних травм. Про слушність цієї версії дотично свідчить той факт, що Голодомору не було в місцях компактного проживання українців на Далекому Сході. Вони мали ту ж саму неприйнятну для режиму ментальність, але були надійно ізольовані відстанню та тогочасними комунікативними можливостями від української смуги небезпеки на південному заході імперії.
Звичайно, що найбільше постраждало в цьому більшовицькому геноциді козацьке населення Кубані та Ставропілля. Воно було більш зорганізоване у військовому плані і, звісно, чинило відчайдушний спротив червоному терору. Козаки, до того ж, були ще й насильницьки русифіковані Постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року.
Про рівень національної свідомості кубанців свідчить той факт, що, знесилені голодом, вони підняли повстання проти тієї русифікації, яке було придушене військами ГПУ. Тоді більшовики розстріляли й вислали до концтаборів 200 тисяч українців. Повністю було депортовано населення станиці Полтавської, яке на той час складало 17 тисяч людей. Станицю перейменували в “Красноармейскую” та заселили її росіянами.
Але голод - то одне, а Голодомор - зовсім інше. Пік останнього, як відомо, прийшовся на першу половину 1933 року, після чого навіть і горді козаки перетворилися на жалюгідних істот без роду та племені. І коли під час перепису населення 1939 року їм та іншим українцям, що проживали поза межами УРСР, влада запропонувала записатися росіянами, то проблем уже не було.
Більше того, багато кубанців та російських слобожан після Голодомору за власною ініціативою, усвідомивши, за що саме їх нищили, переінакшили свої прізвища на російській лад. Ось і маємо сьогодні замість Гарбуза - Гарбузова, замість Матвієнка - Матвієнкова, замість Зозулі - Зозуліна, замість Приймака - Примакова, замість Чепурного - Чепурнова. Поцікавтесь у своїх приятелів, які носять спотворені таким чином прізвища, чи їхні діди-прадіди були росіянами, і у більшості випадків отримаєте негативну відповідь. Спитайте, чому ж тоді вони самі “росіяни”, і почуєте здебільшого таке: “А какая разница?” Ось вам і відповіді на те, куди після Голодомору подівалася в СРСР більша частина українців, чому сьогодні на Кубані їх проживає лише кілька відсотків, що то за голод був на Північному Кавказі та Центральному Чорнозем`ї і як нищив національну свідомість цей небачений в історії людства геноцид.
Сталінський тоталітарний режим доклав багато зусиль для того, щоб про Голодомор мовчали всі, і навіть ті люди, що його пережили, а також їхні діти та внуки. Щоб про цей геноцид не знали за кордоном, а якщо вже й дізнавались, то теж би мовчали. Саме так чинив і гітлерівський режим, приховуючи на міжнародній арені геноцид євреїв. Як не сумно, але міжнародна спільнота робила вигляд, що нічого не відбувалося в обох випадках. Але фашистська Німеччина була розгромлена тією ж спільнотою, а збанкрутіла комуністична влада в СРСР за настановами своїх керманичів безболісно, в першу чергу для них самих, трансформувалася у владу олігархічну. Ось чому був Нюрнберг для фашизму і не було Нюрнбергу для комунізму. Ось чому про Голокост знає весь світ, а про Голодомор не знає навіть більшість із тих, чиї родичі були заморені найстрашнішою із смертей — голодною…
Мені довелося поїздити по селах Луганщини і самому, і у складі представників Асоціації дослідників Голодомору. Цей край заселений українцями та росіянами (здебільшого донськими козаками). У російських селах старі люди навперебій розповідали про голод 1932 — 1933 років, пам`ятали поіменно тих кількох односельців, що не пережили його. Всі вони були поховані на сільських кладовищах по-людськи, в окремих могилах. Випадків канібалізму в російських селах не пам`ятає ніхто.
Зовсім інша картина спостерігалася в селах українських. Сміливця, який би зважився розповісти про той голод, треба було ще пошукати серед дідусів та бабусь. Більшість із них до опитувачів ставилися з підозрою та недовірою. А ті, хто йшов нам назустріч, розповідали про Голодомор як про стихійне лихо, часто-густо плакали, але ніхто з них не прагнув суду над убивцями їхніх батьків, дідусів та бабусь, братів та сестер.
Тут уже можна було почути й про канібалізм. Але головною відмінністю від російських сіл було те, що старі українці вказували місце (зазвичай біля цвинтаря), де, за їхніми словами, було закопано (слово “поховано” тут не підходить) кілька сотень їхніх односельців, померлих від голоду. Тільки нещодавно над деякими з цих місць було встановлено пам`ятні хрести.
Відстань між російськими та українськими селами на Луганщині становить іноді кілька кілометрів, і це, на мій погляд, яскравий доказ більшовицького геноциду саме українців. Але для того, щоб довести це міжнародній спільноті, наша держава, гадаю, повинна розрити всі ті братські могили за участю правоохоронців, істориків, етнографів, судово-медичних експертів, і, обов`язково, закордонних журналістів. Тільки тоді світові стане відомо, що тільки в українських селах та станицях в СРСР (і ніде більше) під час одного 1933 року померла в середньому половина їхнього населення (бували випадки, коли села вимирали повністю). Фактично в кожному українському селі, крім Західної України, є своя маленька невідома Биківня.
Ці заходи держава повинна проводити щодня упродовж не одного року. Ті, хто каже, що голод в СРСР тоді був повсюдним, звичайно, будуть праві. Але той голод, на відміну від Голодомору, народи СРСР пережили без подібних жахливих утрат. Тільки українці мають страшні братські могили, які в якості доказу треба пред`явити світові. А історики та етнографи на тих звинувачувальних заходах будуть потрібні в разі, якщо такі могили побажає показати й Росія у своїх нібито російських селах Чорнозем`я та станицях Кубані і Ставропілля.
Коли це все станеться, у міжнародної спільноти не залишиться аргументів для того, щоб заперечити більшовицький геноцид українців. Звичайно, після цього другого Нюрнберга не відбудеться (бо нема кого судити), не буде ніяких компенсацій і від Росії, та вони й не потрібні. Але, напевне, все ж таки станеться найголовніше — українській нації нарешті буде повернуто її історичну пам`ять, тільки після того вона багато чого зрозуміє і не дозволить усіляким зайдам поводитись із собою так, як ті поводяться з нею сьогодні. Як розуміють це зараз ті рідкісні українці, які вже пізнали голу правду про Голодомор.

“День”, 18.10.06

Салют останньому гетьману
У Сумській області відкрито музей Петра Калнишевського

У селі Пустовойтівка Сумської області відбулося відкриття музею Петра Калнишевського. У церемонії відкриття взяли участь Президент України Віктор Ющенко разом з родиною. Говорячи про П. Калнишевського (1691 — 1803 рр.), який народився у Пустовойтівці, В. Ющенко підкреслив його видатну роль у боротьбі за незалежність України. “Ця земля народила людину, доля якої істотно вплинула на історію нашої Батьківщини. Тому так важливо, щоб цю славетну історію Пустовойтівки побачили мільйони людей”, — сказав Президент. Глава держави нагадав, що будівництво Свято-Троїцької церкви у XVIII ст. розпочав сам отаман, однак через заслання не дочекався його завершення.

П. Калнишевського було заслано до Соловецького монастиря у 1776 році, де він провів в ув`язненні 25 років. В Україні він визнаний національним героєм, оскільки славу йому принесли не лише бойові перемоги, але й відстоювання прав запорізького козацтва у добу Катерини II, за що його й було заслано. У 1801 році отамана, якому січовики 10 років поспіль — з 1765 по 1775 рік — усупереч царській волі віддавали булаву, в острозі відвідав Олександр I. Він запропонував йому маєток в обмін на зречення козацтва. Отаман відмовився, ухваливши рішення залишитися на Соловках, де помер у 1803 році, доживши, за деякими даними, до 113 років.

У ході поїздки до Сумської області Президент України також заявив, що підтримує ідею створення в Сумській області нового історико-культурного заповідника “Посулля”, передає Інтерфакс-Україна. “Я переконаний, що це дуже хороша ідея і в цього проекту велике майбутнє”, — сказав він, додавши, що створення заповідника буде надзвичайно корисним, враховуючи значну історичну, художню, літературну та архітектурну спадщину Cумського краю. “Цей край дихає історією, причому тією історією, яка стоїть біля витоків нації”, — сказав В. Ющенко. Глава держави висловив бажання особисто долучитися до проекту створення заповідника, “подавши цим хороший приклад тим, хто має стосунок до Сумського регіону”. На переконання Президента, для того, щоб суспільство усвідомило доцільність створення такого заповідника, необхідна серйозна роз`яснювальна робота щодо змісту та суті проекту. “В такому разі на нього чекає великий успіх”, — підкреслив Президент.

“Факты”, 18.10.06

Александр Мороз посвятил стих Юлии Тимошенко: “Шлях святий проліг увесь з ЄЕСУ і до ЄС”

Вчера член фракции СПУ Василий Волга, выступая в парламенте, назвал аморальным поведение своего коллеги из фракции БЮТ Валентина Зубова, который инициировал строительство ресторана рядом со Святогорской Лаврой (в Святогорске Донецкой области). За члена своей команды тут же заступилась Юлия Тимошенко. Она заявила: “Социалисты во главе с Александром Морозом утратили право говорить о морали после того, как пошли в услужение к Партии регионов…”
На реплику лидера БЮТ отреагировал спикер парламента и председатель Соцпартии Александр Мороз: “Я уже предупреждал Юлию Владимировну - вы сдерживайтесь в выводах своих, потому что все то, что вы здесь сказали относительно меня, я бы мог изложить двумя строками относительно вас:
“Шлях святий проліг увесь
З ЄЕСУ і до ЄС”

“Факты”, 18.10.06

Петр Симоненко: “Верховная Рада не может отменить указ Виктора Ющенко, но может “отменить” президента”

Комментируя заявление лидера КПУ, постоянный представитель главы государства в Верховной Раде Юрий Ключковский напомнил ему об уголовной ответственности за оскорбление украинского лидера
Вчера в Верховной Раде вспыхнула словесная перепалка между лидером КПУ Петром Симоненко и постоянным представителем Президента в Верховной Раде Юрием Ключковским. Выступая с парламентской трибуны, главный коммунист обвинил главу государства в попытке пересмотреть итоги второй мировой войны и возрождении “бандеровщины”. Именно так Петр Симоненко понял указ Президента относительно необходимости определить статус воинов ОУН-УПА, который Виктор Ющенко издал 14 октября. Как заявил лидер КПУ, “Верховная Рада не может отменить указ Президента, но может “отменить” Президента”.
В ответном выступлении Юрий Ключковский напомнил Петру Симоненко, что честь и достоинство Президента защищаются Конституцией и за оскорбления главы государства предусмотрена уголовная ответственность. “Поэтому тех, кто не хочет прикусить свой язык, хочу предупредить о возможности привлечения к уголовной ответственности”, - цитирует “Украинская правда” выступление постоянного представителя главы государства в парламенте Юрия Ключковского.

“Факты”, 18.10.06

Обвинив правительство в проведении политики экономического абсурда, “Наша Украина” официально ушла в оппозицию и отозвала своих представителей в Кабмине
Премьер-министр Виктор Янукович посочувствовал министрам, попавшим в сложную ситуацию
Ирина Голотюк

“Не прошло и полгода”, - так обычно говорят о долгожданном событии, которое наконец-то свершилось. В ситуации с “Нашей Украиной”, которая после минувших парламентских выборов
 (26 марта 2006 года) пыталась найти свое место под политическим солнцем, пресловутые полгода как раз уже минули. Вчера лидер фракции Роман Бессмертный с парламентской трибуны объявил об официальном переходе этой политической силы в оппозицию к действующей власти.
Слухи о подобном шаге пропрезидентской партии ходили уже давно. Впрочем, как и о возможности вхождения “нашеукраинцев” в антикризисную коалицию, созданную Партией регионов, социалистами и коммунистами. Однако, как это ни прискорбно звучит, камнем преткновения стал документ, породивший в свое время иллюзию компромисса, на который пошли практически все политические силы, прошедшие в парламент. Речь идет об Универсале национального единства. Его подписание, казалось, создало предпосылки если не для объединения политических сил, то, по крайней мере, подарило надежду на стабильность на властном Олимпе. Но… Вскоре в обществе вновь начались дискуссии по поводу целесообразности членства Украины в НАТО, необходимости сделать русский язык вторым государственным, безальтернативности вступления нашей страны во Всемирную торговую организацию. “За” выступали пропрезидентские силы, “против” - проправительственные. Послушав аргументы сторон, “Наша Украина” в начале октября стала активно готовиться к оппозиционной деятельности. При этом пропрезидентский блок так ни разу и не ответил, на кого же он оставляет своего почетного председателя и одновременно главу государства, который, находясь на верхушке властного Олимпа, оказался после перехода “НУ” в оппозицию без политической поддержки…
Аргументируя окончательное решение фракции, Роман Бессмертный вчера заявил, что “нашеукраинцы” в течение последних нескольких месяцев наблюдали процесс изменения внутреннего и внешнего курса страны - приостановление процесса вступления Украины в ВТО, замедление темпов сотрудничества с Европейским Союзом и препятствование вступлению Украины в НАТО. По его словам, нынешний Кабмин проводил политику экономического абсурда, создав, в частности, кризисные моменты на аграрном рынке. Заявление г-на Бессмертного в сессионном зале вызвало неоднозначную реакцию депутатов: “нашеукраинцы” аплодировали, а члены парламентского большинства свистели.
Логичным итогом перехода “Нашей Украины” в оппозицию должно стать увольнение министров, делегированных в правительство этой политической силой. Роман Бессмертный еще раз подчеркнул - вышеупомянутые чиновники готовы к отставке. Напомним, что в нынешнем Кабмине от “НУ” трудятся министр юстиции Роман Зварыч, министр культуры и туризма Дмитрий Лиховой, министр по вопросам спорта, семьи и молодежи Юрий Павленко, министр здравоохранения Юрий Поляченко. По президентской квоте в правительстве работают министр иностранных дел Борис Тарасюк, министр обороны Анатолий Гриценко, министр внутренних дел Юрий Луценко, не являющиеся членами “Нашей Украины”.
Несмотря на то что официальное заявление об оппозиционности было сделано только вчера, слухи о возможной отставке “нашеукраинских” министров ходили уже давно. Возможно, они и сами сомневались в длительности своей “кабминовской жизни”. Ведь не зря дальновидный Роман Зварыч долго не хотел слагать депутатские полномочия, как того требовал закон. Соответствующее заявление он написал только после того, как спикер Александр Мороз пригрозил подать в суд на Романа Зварыча за незаконное совместительство. Так или иначе, однако из этой когорты политиков, вероятно, сохранят свои кресла бывший социалист Юрий Луценко (которому на недавней встрече Президент приказал, образно говоря, показать весь свой потенциал) и министр обороны Анатолий Гриценко, сообщивший на днях, что в отставку не собирается. В общем, поживем - увидим.
В самом правительстве к возможному уходу министров, похоже, уже готовы. В кулуарах активно обсуждаются кандидатуры новых владельцев министерских портфелей. Сам хозяин Кабмина премьер Виктор Янукович считает, что эта политическая неопределенность отрицательно влияет на работу правительства. На недавней пресс-конференции он заявил, что понимает министров-”нашеукраинцев”, более того, выразил им свое сочувствие. Мол, поработав два месяца в правительстве, они попали в сложное положение. Оно усугубляется еще и тем, что, по словам Виктора Януковича, Президент и премьер… не отказываются от попыток создать широкую коалицию. А существующие разногласия, мол, можно учесть при подписании коалиционного соглашения. Подобные мысли в парламентских кулуарах высказывали и депутаты-”регионалы”. Но пока это лишь слова…

“Факты”, 18.10.06

Евгений Червоненко: “Мы с прапорщиком поговорили на высоких тонах. Ну и что?”
Генпрокуратура возбудила против губернатора Запорожской области уголовное дело по факту его драки с сотрудником Государственной службы охраны, дежурившим в приемной премьер-министра
Александр Галух

Скандал разгорелся после появления в ряде интернет-изданий сообщений о потасовке Евгения Червоненко с сотрудником Государственной службы охраны, стоявшем на посту возле приемной Виктора Януковича. В частности, по информации “Украинской правды”,
26 сентября губернатор Запорожской области пытался пройти к премьер-министру, но был остановлен охранником на подступах к кабинету. Свои действия прапорщик объяснил тем, что Евгения Альфредовича нет в списках людей, которым Виктор Янукович назначил встречу. Тогда глава Запорожской областной госадминистрации попытался якобы прорваться к руководителю Кабмина, ударив при этом охранника по лицу. Зная темперамент Евгения Червоненко, в вышеизложенную версию инцидента в Кабмине многие поверили. Как известно, Евгений Альфредович в 2004 году был начальником охраны кандидата в президенты Виктора Ющенко и не раз попадал в ситуации, в которых применял, как говорится, силовые методы воздействия.
Однако история получила неожиданное продолжение. Как сообщил СМИ руководитель пресс-службы Генпрокуратуры Алексей Бебель, “главным следственным управлением Генпрокуратуры было возбуждено уголовное дело относительно одного из глав областных государственных администраций по второй части статьи 345 Уголовного кодекса”. Несмотря на то что Генпрокуратура не уточнила фамилию губернатора, очевидно, что в деле фигурирует именно Евгений Червоненко. Во второй части 345 статьи УК речь идет о наказании за умышленное причинение “работнику правоохранительных органов побоев, легких или средней тяжести телесных повреждений в связи с выполнением этим работником служебных обязанностей”. Карается данное правонарушение ограничением либо лишением свободы сроком до пяти лет.
Губернатору Запорожской области об открытом против него уголовном деле ничего не известно. “Я не знаю. Может быть, и возбуждено. Я повестку в руках не держал”, - сказал Евгений Червоненко в комментарии телеканалу НТН. По его словам, в Кабмине “не было инцидента, была рабочая ситуация”. “Прапорщик выполнял свой долг. Я нес донесение, которое нужно было передать не премьеру, а в приемную премьера, которое могло повлечь за собой многое. Из-за отсутствия некоторых документов в постановлении была угроза, что люди опять выйдут на рельсы”, - пояснил Евгений Червоненко. “Мы с прапорщиком поговорили на высоких тонах. Ну и что? Пожали руки и разошлись. Кому хочется из этого всего раздувать скандал, делать кого-то несдержанным или лепить какие-то политические образы, я не знаю. Точно также ни прапорщик, ни я не писали никаких заявлений в прокуратуру. Кто раздувает этот скандал? Я думаю, те, кто хотят поссорить Президента и премьера”, - сказал губернатор Запорожской области.

“Факты”, 18.10.06

Причиной смерти народного депутата Юрия Оробца стал инфаркт
Такой вывод сделала судебно-медицинская экспертиза
Александр Артазей

По данным пресс-службы Главного управления МВД в Киеве, судебно-медицинская экспертиза назвала инфаркт причиной гибели в ДТП народного депутата Украины Юрия Оробца. Это обстоятельство объясняет тот факт, что на пути следования парламентария по столичному Оболонскому проспекту не было следов торможения. Эксперты научно-исследовательского экспертно-криминалистического центра Главного управления Министерства внутренних дел в Киеве установили также, что тормозная и рулевая системы в автомобиле “Тойота Камри”, которой управлял Юрий Оробец, были в исправном состоянии.
Напомним, что утром 16 октября Юрий Оробец погиб в дорожно-транспортном происшествии в Киеве. На участке дороги между станциями метро “Оболонь” и “Петровка” иномарка, за рулем которой находился парламентарий, выехала на зеленый разделительный газон и, промчав по нему чуть более ста метров, на полном ходу врезалась в металлическую опору рекламного щита. От полученных травм Юрий Оробец скончался через несколько минут после того, как на место происшествия прибыла милиция.
51-летний народный депутат, член фракции “Наша Украина” занимал должность члена Комитета Верховной Рады по вопросам топливно-энергетического комплекса.

“Демократична Україна”, 18.10.06

Гримаси політреформи
Виявляється, у нових конституційних умовах непросто поділити не лише посади, а й партнерів
Ярослав Галата

Війна указів-2?
Незабаром на нас може чекати нова інтрига по лінії Президент— Кабінет Міністрів. Йдеться про два нещодавно видані Віктором Ющенком укази. Перший — з приводу Української повстанської армії, другий — про призупинення дії урядової постанови щодо компанії “Укрспецекспорт”.
Як відомо, укази глави держави потребують контрасигнації, тобто скріплення їх відповідними підписами Прем`єра та профільного міністра. Якось не дуже віриться, що у Віктора Януковича “підніметься рука” підписати документ, у якому міститься щось позитивне на рахунок Української повстанської армії. Він ніколи не був симпатиком УПА, більше того, ще у часи “помаранчевих” переговорів виголошував чимало сентенцій з приводу “невчасності” постановки цього питання.
Антикризова коаліція вчора провела своєрідну апробацію спротиву цьому президентському указу. Лідер КПУ Петро Симоненко так “заклеймил позором” документ і саму УПА, що навіть запропонував “отменить самого Президента”, щоправда, не конкретизувавши, що саме він мав на увазі.
Та й сам указ Президента, м`яко кажучи, не надто зрозумілий. З одного боку, Віктор Ющенко формалізує документ, але з іншого, вказує на те, що Президент “не визначає статус, а може лише спонукати владу, в тому числі парламент, розглянути це питання і ухвалити рішення по суті”. Себто за таких умов було б доречніше вести мову не про указ, а про законопроект (адже глава держави наділений правом законодавчої ініціативи).
Що ж до другого згаданого указу, то з ним може вийти ще більша епопея. За словами заступника глави президентського Секретаріату Віктора Бондаря, документ, яким призупиняється чинність урядової постанови, вступив у дію. Проте чи не знайдеться у самому Кабінеті Міністрів охочих із цим не погодитися? Скажімо, спробувати довести, мовляв, і на цьому указі мають з`явитися підписи профільного міністра та Прем`єра? Словом, ситуація може бути елементарно доведена до абсурду.
Узагалі, від початку перебування Віктора Януковича на посаді Прем`єра, Президент уперше вдається до такої дії, як призупинення урядових постанов. Це — серйозний інцидент. Можливо, навіть значно серйозніший, ніж остання “владна притирка”, як іменують прибічники “широкої” коаліції нинішню війну між Секретаріатом Президента та структурами уряду. Річ у тім, що урядовий документ стосовно державної компанії “Укрспецекспорт” (яка, нагадаємо, зай-мається питаннями продажу зброї) фактично містив спробу суттєво обмежити вплив Президента та Ради нацбезпеки й оборони на діяльність цієї компанії. Відтак Віктор Ющенко навіть не обмежився зупинкою чинності урядової постанови, а скористався власним правом звернутися до Конституційного Суду щодо цього. Хоча, як випливає із нещодавнього зізнання голови КС Івана Домбровського, поки суд лише визначається з пріоритетами. Тож очікувати на швидкий розгляд цього президентського подання, мабуть, не варто.

Опозиційний рай від БЮТу…
Натомість варто чекати нового витка боротьби за узаконення вітчизняної опозиції. Юлія Тимошенко знову активно взялася нагадувати суспільству про розроблений нею законопроект. Позавчора вона навіть звернулася з відповідним листом до Президента, попросивши главу держави посприяти ухваленню закону.
Лідер БЮТу вважає, що нині розпочато “цілеспрямоване блокування підготовки і ухвалення закону двома представниками влади — Олександром Морозом і Віктором Януковичем. Свідомо саботується приведення до цивілізованих стандартів відносин між представниками влади та опозиції. Проурядова коаліція усуває опозицію від контролю за діями Кабінету Міністрів, таким чином породжуючи безвідповідальність і безкарність чиновників”.
Причому Юлія Володимирівна, як завжди, тонко помітила саме той нюанс, який принаймні з часом здатний підштовхнути Президента сказати своє слово з приводу майбутнього закону про опозицію. Йдеться про такі слова з листа: “Янукович і Мороз крок за кроком згортають соціальні програми, на яких ґрунтувалася передвиборна програма Президента. Колосальне скорочення видатків бюджету на соціальну сферу все більше нагадує фінансовий геноцид в Україні. Триває брутальне лобіювання партійних бізнесів представниками політичних сил, які входять в антикризову коаліцію”. По суті, Віктор Ющенко ще два-три тижні тому подібне говорив і сам, тільки у значно толерантніших тонах.

…і від “Нашої України”
Зрозуміло, що нині, в умовах опозиційної метушні пропрезидентського блоку, Вікторові Ющенку непросто визначити місце не те що для Юлії Володимирівни, а й навіть для себе. Цікаво, скільки разів він пошкодував за словами, сказаними у Берліні про можливість поставлення “крапки” у переговорному процесі з Партією регіонів? Чи можна усе-таки говорити, що “Наша Україна” сприйняла його слова аж надто буквально й прямолінійно?
Зрозуміло, що “НУ” програла “битву” за Кабінет Міністрів. Тепер же має всі шанси програти й “поєдинок” за опозицію. Усі останні заяви про вірогідність побудови “тіньового” Кабінету — ніщо інше, як звичайнісінький плагіат. Адже подібні ідеї звучали не лише від Юлії Тимошенко, а навіть від “регіоналів” Раїси Богатирьової й Тараса Чорновола у часи їхньої підготовки до опозиційності. Віктор Ющенко і його оновлений Секретаріат не можуть цього не розуміти. Можливо, частково і з цим пов`язане розмите пояснення заступника керівника канцелярії глави держави Віктора Бондаря. Мовляв, перед появою закону про опозицію варто дочекатися остаточного формування парламентської більшості.
Адже саме учора “Наша Україна” оголосила про свій перехід у опозицію офіційно. З парламентської трибуни лідер фракції Роман Безсмертний заявив, що “НУ” вийшла з переговорів, а її міністри полишають уряд. Головний “нашоукраїнець” зауважив, що упродовж останніх двох місяців відбувається “злам внутрішньої й зовнішньої політики в державі”. Особливо це помітно щодо уповільнення руху України до Світової організації торгівлі, ЄС і особливо НАТО. Цікаво, що ніби на підтвердження цих застережень пана Безсмертного було ухвалене рішення про перенесення парламентських слухань з питань вступу до СОТ, які планувалися на сьогодні. Про те, що понад десяток законів, покликаних прискорити вступ, парламент не встигає ухвалити вчасно, навіть говорити не доводиться.
Та повернімося до опозиції № 2. Роман Безсмертний закликав до співпраці як парламентських, так і позапарламентських опозиціонерів. Він запропонував сформувати таку собі конфедерацію під наз-вою “Європейська Україна”. Головним її завданням має стати, за словами Безсмертного, протидія владній коаліції. Для цього Роман Петрович пропонує розпочати діяльність опозиційного Кабміну та опозиційних комітетів (оце вже щось новеньке).
Лідер “Нашої України” закликає сформувати нову законодавчу базу, яка б спиралася на європейські цінності. Причому апробацію такої бази “нашоукраїнці” пропонують провести в регіонах. У чому це виражатиметься і як саме меншість впливатиме на ухвалення законів, Безсмертний поки не пояснює. Хоча й переконаний: лише так можна забезпечити незворот-ність курсу держави, з яким Віктор Ющенко переміг на президентських виборах два роки тому.

У ТСК позиція хитка
Утім, самого лише учорашнього рішення “Нашої України” може виявитися замало. Адже у політиці “дулю в кишені” зазвичай звикли тримати усі.
Ще одна міна сповільненої дії — законопроект про тимчасові слідчі комісії Верховної Ради. Цими днями Юлія Тимошенко звинуватила спікера Олександра Мороза в тому, що він не хоче підписувати цей документ. Мороз усі звинувачення відкидає, додаючи, що він сам був одним із авторів документа, і нині чекає висновку регламентного комітету. Спікер зазначив, що за новою Конституцією закон, не підписаний Президентом, після подолання вето може бути підписаний Головою Верховної Ради. Водночас, за словами Мороза, ні Конституція, ні регламент ВР, не визначають термінів підписання. “У Президента є свої аргументи. Він сказав, що Конституція передбачає 15-денний термін для підписання законопроекту. Цей термін сплив. Я звернувся до глави держави з листом, оскільки це питання відкрите”, — додає спікер-соціаліст.
Нагадаємо, закон про тимчасові слідчі комісії може відкрити теоретичний шлях до імпічменту Президента. Хоча наразі Юлія Тимошенко домагається не цього. Просто БЮТ почувається ображеним за те, що його ідея створити ТСК, яка б розслідувала питання подорожчання комунальних платежів, фактич�