УкрЧАС

Огляд преси від 7 жовтня 2006 року.

“Факты”, 07.10.06

Виктор Ющенко: “Обращаюсь к Партии регионов и к “Нашей Украине”. Необходимо вернуться к конструктивному диалогу”
Премьер-министр Виктор Янукович согласен с главой государства в том, что переговоры по созданию широкой коалиции надо продолжать
Александр Артазей

Заявление “Нашей Украины” о ее переходе в оппозицию, судя по всему, высшее руководство страны не восприняло. Глава государства на встрече с журналистами в четверг заявил, что надеется на то, что переговорный процесс относительно создания широкой коалиции еще не завершен, и призывает стороны подписать соглашение с учетом всех пунктов Универсала национального единства. “Как Президент Украины я убежден, что сегодня переговорные стороны все-таки имеют шанс договориться о ключевых вещах. Это та политика, которая нужна Украине”, - приводит слова Виктора Ющенко “Украинская правда”. “Первая аксиома”, на которую должны обратить внимание все участники переговоров, это “достижение взаимопонимания, формирование политического, национального единства”, считает Президент. Это альфа и омега нынешнего курса, уверен Виктор Ющенко.
По мнению Президента, “все должны понять, что Украине, как воздух, нужна политическая стабильность. Политическая стабильность - это то, что нам дает возможности, а политическая нестабильность - это то, что их забирает. Политики должны служить нации”. При этом глава государства обратил внимание на то, что некоторые политические силы после подписания Универсала, к сожалению, не придерживались его положений. “Я это говорю не с целью оборвать переговорный процесс”, - заметил Виктор Ющенко.
Далее Президент обратился ко всем сторонам переговорного процесса: “Мое обращение идет к Партии регионов и к “Нашей Украине” как основным участникам переговорного процесса, хотя мое обращение относится и к представителям социалистов и коммунистов. Я обращаю внимание на необходимость возвращения к конструктивному диалогу”. “Разойтись - это не оригинально. Это ваша ответственность. Которую вы должны пронести в процессе переговоров. Поэтому я не считаю исчерпанным переговорный процесс”, - сказал глава государства, подчеркнув, что в случае, если переговоры завершатся безрезультатно, он “как Президент” будет “сотрудничать и с парламентским большинством, и с парламентским меньшинством”.
Глава Кабинета министров Виктор Янукович также полагает, что переговоры о создании широкой коалиции следует продолжать, ну а заявление “Нашей Украины” о переходе в оппозицию называет “эмоциями”. “Я считаю, что у нас вместе с Президентом хватит сил справиться с эмоциями некоторых политиков и в ближайшее время закончить процесс и подписать соглашение о коалиции с “Нашей Украиной”. Я верю, что этот вопрос будет решен в ближайшее время”, - цитирует премьера телеканал ICTV.

“Факты”, 07.10.06

Юлия Тимошенко бросила в Евгения Кушнарева ожерельем из жемчуга
А он со словами “не нужны мне ваши цацки” взял и намотал бусы на парламентский микрофон
Александр Галух

Похоже, народные депутаты в скором времени будут приходить в Верховную Раду не в парадных одеждах и злате, а как боговдохновенные пророки - босые и в рубище. В противном случае, в любой момент на сессии можно лишиться дорогих сердцу вещей. Далекий от политики почтальон Печкин сказал бы: “Во люди пошли, до чужого добра жадные!” - но не все так просто, как кажется…
Ровно четыре года назад в сентябре тогдашний Генпрокурор Святослав Пискун едва не лишился своих наручных часов: на заседании парламента Юлия Тимошенко заявила, что Святослав Михайлович при его небольшой прокурорской зарплате носит часы “Vacheron Constantin”, которые, по ее словам, стоят 10 тысяч долларов. При этом она подбежала к трибуне, за которой стоял Святослав Пискун, и попыталась снять эти часы с его руки, чтобы отнести их затем на экспертизу. Однако Генпрокурор оказался проворней и не позволил ей до них дотянуться.
Вчера же в Верховной Раде произошел аналогичный инцидент. Во время обсуждения законопроектов об отмене льгот народным депутатам, на принятии которых настаивала фракция БЮТ, Евгений Кушнарев обвинил Юлию Владимировну в популизме и заявил, что одного ее ожерелья хватит на жизнь нескольким украинским семьям на протяжении нескольких лет. Юлия Тимошенко тут же сняла ожерелье из трех нитей жемчуга и бросила его на трибуну, за которой стоял “регионал”. “Посмотрите, здесь нет ни одной жемчужины”, - сказала она, пояснив, что это всего лишь простая бижутерия. “Не нужны мне ваши цацки”, - ответил Евгений Кушнарев и повесил колье на микрофон.
Справедливости ради нужно сказать, что парламентарии украшение не утащили. А вскоре Юлия Тимошенко в кулуарах продемонстрировала его журналистам. Стоит ожерелье копейки, сообщила она и передала украшение для проведения соответствующей экспертизы. Коллега Юлии Владимировны по фракции пообещал пригласить на экспертизу народных депутатов от Партии регионов, чтобы совместно с ними установить реальную стоимость украшения.
Правда, сделать это не так-то просто. Как недавно написала газета “Комсомольская правда в Украине”, отечественные “политдамы наверняка выбирают жемчуг не только из любви к нему, но и из политической хитрости - все-таки это не золото и бриллианты, на которые косо смотрит избиратель, а насчет жемчуга не всегда понятно, сколько он стоит. Это ведь зависит от того, искусственный он или настоящий, то есть выращен из положенного в раковину шарика, действительно извлечен со дна морского или вообще сделан из пластика. В ювелирных магазинах серьги и ожерелья с жемчугом стоят от 200-300 до нескольких тысяч гривен. За фирму вроде “Шанель” или “Луи Виттон” можно выложить не один десяток тысяч долларов. Но штука в том, что реальную стоимость своего украшения будет знать только хозяйка - даже специалисту на взгляд трудно отличить 400-гривенные бусы от тех, за которые отдали 20 тысяч долларов”.
“Комсомолка” не зря упомянула “Шанель” и “Луи Виттон”. По ее информации, несколько лет назад фотокорреспонденты “подглядели, что на застежке колье Юлии Владимировны значится “Шанель”. И даже если это бижутерия, то наверняка элитная, которая стоит не дешевле золота - от нескольких сотен до нескольких тысяч долларов”.
Что же касается “Луи Виттон”, то, как известно, Юлию Тимошенко уже пару лет называют лицом этого всемирно известного Дома моды в Украине. Наряды от “Луи Виттон”, которые выбирает экс-премьер, всегда изысканны и женственны. И недешевы. Как, впрочем, и ее эксклюзивная одежда от известных украинских модельеров. Поэтому маловероятно, что, надевая платье стоимостью несколько тысяч гривен, лидер БЮТ в качестве украшения выберет простую бижутерию. В чем-чем, но в отсутствии вкуса Юлии Тимошенко не откажешь…
P.S. Президент ювелирного дома “Лобортас и Карпова” Игорь Лобортас считает, что ожерелье лидера БЮТ является бижутерией без фирменного клейма, купленной, скорее всего, в Объединенных Арабских Эмиратах.

“Факты”, 07.10.06

“Всё, всё, всё, ребята…” - это были последние слова Евгения Опанасюка, которого убивали в холле столичного университета на глазах десятков свидетелей. Все думали, что парни… “просто дурачатся”
Александр Лещенко

В Центре общественных связей ГУ МВД Украины в Киеве “ФАКТАМ” рассказали некоторые подробности зверского убийства, случившегося в четверг в вестибюле второго корпуса Киевского национального экономического университета имени Вадима Гетьмана (КНЭУ).
По словам правоохранителей, в два часа дня по “02″ поступило сообщение о том, что во втором корпусе КНЭУ по улице Дегтяревской, 49г, обнаружен труп молодого человека. Выехавшие на место происшествия руководство и следственно-оперативные группы главка и Шевченковского райуправления милиции обнаружили труп, как потом было установлено, 25-летнего студента-заочника юридического факультета КНЭУ на первом этаже в вестибюльном помещении возле лифта. По предварительным выводам судмедэкспертов, смерть наступила в результате многочисленных ножевых ранений. Свидетели случившегося сообщили милиционерам, что убийство произошло в результате драки пострадавшего с двумя парнями.
Со слов студентов, преподавателей и работников КНЭУ, с которыми вчера пообщались журналисты “ФАКТОВ”, удалось восстановить картину трагедии.
В этот день группа Евгения Опанасюка должна была сдавать госэкзамен. У лифтов и в холле было много народу - как раз была перемена. Вдруг с криками “Помогите!” в холл вбежал Евгений. Лавируя между студентами, он бросился к лифту и стал отчаянно нажимать кнопку вызова. Но лифта не было. В это время к нему подбежали двое парней и обступили.
В первый момент очевидцы подумали, что ребята “просто дурачатся”, и не обратили на них внимания. Внезапно одна из находившихся рядом студенток увидела, как у парня в окровавленной руке блеснул нож. И сразу же брызнула кровь. Когда же девушка сообразила, что происходит, она вскрикнула и бросилась в библиотеку - вызывать “скорую”. В это время избивавшие студента молодые люди скрылись с места событий, а Евгений начал опускаться на пол. Последнее, что сквозь хрипы услышали подбежавшие к нему студенты, было: “Все, все, все, ребята…”
Скорая помощь приехала очень быстро, но помочь Евгению Опанасюку врачи уже не смогли.
Через четыре часа после случившегося подозреваемые в совершении преступления были задержаны дома в Броварах (Киевская область) сотрудниками столичной милиции. Оба - 24-летние студенты высших учебных заведений Киева. Один из них - тот, который нанес Евгению ножевые ранения, - был его однокурсником и учился в параллельной группе. Орудие убийства - нож - правоохранители обнаружили неподалеку от места случившегося.
По словам прокурора Шевченковского района Киева Сергея Нечипоренко, задержанные рассказали, что конфликт между убийцей и погибшим возник еще в апреле. Тогда в раздевалке Евгений как-то “не так” посмотрел на однокурсника, и между ними завязалась словесная перепалка, переросшая в драку, в результате которой Опанасюк… сломал обидчику ногу. Отлежавшись три месяца на больничном, тот решил отомстить. Вместе со своим другом, который занимался рукопашным боем (сам убийца раньше занимался боксом), он в четверг отправился в вуз. В ходе завязавшейся драки однокурсник нанес Евгению более десяти ножевых ранений, семь из которых - проникающие.
Прокуратурой возбуждено уголовное дело по статье Уголовного кодекса Украины “Умышленное убийство”.
Заместители декана юридического факультета КНЭУ, с которыми мы беседовали, как-либо характеризовать погибшего и подозреваемого не смогли: с заочниками, которые два раза в год приезжают на сессию, они не так тесно общаются, как со студентами стационара. Единственное, что преподаватели отметили, так это то, что оба парня учились посредственно - на три и четыре.
Коллеги Евгения рассказали “ФАКТАМ”, что родом он из Херсонской области. Работал на “5-м канале” чуть больше года, семьей обзавестись не успел.
Как рассказала газете “Сегодня” программный директор “5-го канала” Людмила Миллер, заместителем которой был Евгений, год назад у него умерла мама, а в родной Малой Каховке у него остались отец и сестра. “Это был абсолютно вменяемый и уравновешенный человек”, - так сказал о погибшем ведущий “5 копеек” Роман Чайка. Сотрудники канала отзываются о Евгении очень тепло.
“ФАКТЫ” приносят соболезнования родным и близким Евгения Опанасюка.

“Факты”, 07.10.06

Михаил Сирота: “Чтобы Украина не потеряла государственности, надо менять Конституцию”
Один из основателей “Украинского форума” считает, что урегулировать системный конфликт между Президентом и премьером может только переход страны к чисто парламентской форме правления
Виктор Тимофеев

Первые серьезные проблемы, вызванные тем, что государство пытается жить по нормам измененной Конституции Украины, не заставили себя долго ждать. Конфликт вокруг отставки пяти губернаторов, увольнение которых инициировал Кабинет министров, но которых не хотел освобождать Президент, со всей очевидностью продемонстрировал: в стране существует два центра власти. Чем это грозит в дальнейшем Украине, “ФАКТАМ” рассказал один из основателей “Украинского форума” Михаил Сирота.
- Михаил Дмитриевич, так кто же все-таки прав в ситуации с освобождением губернаторов? Президент или премьер?
- Я бы так не ставил вопрос. Данный кризис заложен в самой измененной в ходе политреформы Конституции, в которой как раз предусмотрено два центра руководства исполнительной властью. То есть и Президент, и премьер являются полноценными руководителями. Подобное положение вещей в нынешних реалиях может привести только к одному - параличу исполнительной вертикали как таковой.
Ведь, по сути, сейчас мы наблюдаем жесточайшую борьбу между Президентом и премьером. И дело вовсе не в том, кто занимает эти посты. Кто бы ни оказался на месте Ющенко и Януковича, они вынуждены были бы бороться за то, чтобы в стране остался единый центр управления исполнительной вертикалью. Выход из сложившейся ситуации надо искать только в конституционной плоскости. На мой взгляд, необходимо переходить к парламентской модели управления. Ее следствием станет наделение областных и районных советов дополнительными функциями. В частности, им необходимо дать конституционное право формировать свои исполнительные комитеты, которые сотрудничали бы с правительством. Это одна из фундаментальных функций парламентской формы правления. Тем более что она сейчас активно развивается в Европе. Я еще раз подчеркиваю, конфликт с отставкой губернаторов нельзя решить на межличностном уровне - он решается исключительно в рамках становления парламентской республики.

- Но сейчас, как известно, Украина не планирует переход от президентско-парламентской к собственно парламентской республике…
- В мире существует две основные формы правления - парламентская и президентская. Переходные формы, в частности, как сейчас у нас, очень неэффективны и ненадежны. Рано или поздно Украина сделает выбор в пользу либо президентской, либо парламентской формы, поскольку нынешняя провоцирует системный конфликт в органах исполнительной власти. А ведь вместе с ними обречено на конфликт и государство. Поэтому выйти из него можно, лишь перейдя на такую модель правления, как, например, в Германии: президент есть, но у него сугубо представительские функции, и не больше.

- Что же сейчас делать, чтобы исключить этот конфликт двух центров влияния?
- Сейчас решение найти проблематично. Необходимо менять Конституцию. К сожалению, легких путей уже нет. Да, это очень болезненный процесс, которого может не выдержать само государство. Но косметические методы уже не действуют. Необходимо на институциональном уровне исправлять грубые ошибки. Это сложно, но если ошибки, допущенные ранее в ходе внедрения политреформы, не исправить, Украина может потерять свою государственность.

“День”, 07.10.06

Які цінності нам потрібні
Олександр Громов
 
Чомусь дуже рідко у виступах керівників нашої держави з`являється таке цілком очікуване громадянами визначення, як наша сьогоденна та перспективна мета, в бік якої ми рухаємося, яка повинна слугувати нашим натхненням на цьому шляху. Коли лунають такі висловлювання, то серед зрозумілих демократичних цінностей називають і цінності лібералізму. Що ж це таке?

Ліберал у перекладі з англійської мови означає “вільний”, а лібералізм характеризується як вільнодумство, розширення політичних і громадянських прав та свобод і навіть поблажливе ставлення до негативних державних явищ, благодушність. На цій основі й зародилася політична доктрина лібералізму, якій властивий парламентаризм, вільне підприємництво та демократичні свободи. Чи була помітною ця течія в громадсько-політичному житті нашої країни? Ми не можемо назвати ані відомого діяча в історії нашої країни, ані впливову політичну партію, які б сповідували та відстоювали подібні погляди. Але дещо пригадується.

Є в Тараса Шевченка поезія “П.С.”, в якій він передає своє враження від зустрічі з Петром Скоропадським, нащадком гетьмана Івана Скоропадського, автор засуджує таке життя чернігівського поміщика-ліберала. Ще одного поміщика-ліберала Аркадія Малину ми бачимо в оповіданні Михайла Коцюбинського “Коні не винні”, де також у сатиричному плані розвінчується справжня суть поміщиків-лібералів.
Серед історичних осіб слід назвати в першу чергу Михайла Драгоманова, який започаткував ліберальний напрямок в українській політичній думці. Діячі Центральної Ради дотримувалися соціалістичних переконань, але зазнали й ліберальних впливів. Так, вони вважали, що їм військо зовсім не потрібне, оскільки ні з ким не збиралися воювати, а коли кинулися виправляти свою помилку — було вже пізно, тому війну з більшовицькою Росією вони програли.
Звичайно, у радянські часи ні про який лібералізм і мови не могло бути, а ось після проголошення незалежності України 1991 року ця політична течія оживає, набирає сили, та й керівництво країни відкриває для неї свої широкі обійми. Відходить у минуле всевладдя однієї партії, жорстка регламентація на виробництві та в суспільному житті, все більшого значення набуває ринок.
Політичні погляди керівників економікою, підприємствами, фінансово-банківською системою досить різноманітні. Якась частина залишилася прихильниками компартійної влади, дехто знайшов місце в новоутворених партіях, інші захопилися бізнесовими справами. Національно-свідомих будівничих нової самостійної України виявилося найменше. Тому й відійшли ми від основного напрямку розвитку, який нам вказували наші провідники, починаючи від народного філософа Григорія Сковороди та національних світочів — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Їхній ідеал — національно-демократична республіка, в якій панує соціальна рівність, всім надається можливість виявити свої знання та здібності.
З набуттям незалежності найважливішою нашою метою стала розбудова держави, треба було вирішувати багато нових питань, які вимагали обговорень та дискусій. Одне з таких питань стосувалося прав індивіда. Виявляється, цей ліберальний принцип набрав у нас необмеженого характеру й був спрямований, насамперед, на власні потреби.
В цьому ж зв`язку назвемо й парламент — основним у його діяльності є прийняття законів. Коли при цьому досягається згода між юристами та службовцями, все йде добре, ніяких розбіжностей. Коли ж справа переходить до відповідальності за те чи інше порушення, лунає категоричне: “Немає закону!”. Бо в нас немає законів, які б карали за отруєння землі, повітря, води, за самовільне будівництво в природоохоронних місцях на берегах річок і озер, за нелегальних емігрантів, кількість яких збільшується з кожним роком, і багато інших.
Нині політичні процеси в Україні аналізують політологи, інститути, громадські організації, партії. В їхніх висновках і прогнозах часом знаходять місце й питання матеріального забезпечення людей. Назвемо й ми економічною складовою лібералізму оплату праці найманої людини. Вона в нас у значної частини працівників порівняно низька, пенсії в багатьох — ще нижчі. Саме такий вигляд має в нас лібералізм. Подібного розшарування населення, прірви між бідними та багатими, не знайти в жодній країні, де є ознаки ліберальної ідеології. Хоч звертайся за захистом до міжнародних профспілкових організацій…
На черговому Великому зборі ОУН, який недавно завершився, прозвучала досить аргументована думка, що сьогодні ми маємо ідейний крах української версії лібералізму. І це істинно так: ідеали Майдану забуті, вони виявилися непотрібними тим, хто зовсім недавно роздавав обіцянки: “багаті поділяться з бідними”, “бандитам — тюрми”. Отже, у нашому суспільному житті звертатися до людей і водночас брати на себе моральні зобов`язання перед ними та виконувати їх — це ще як далека мрія.
Держава повинна мати одні цінності — свої власні, національні, дані їй природою, творені минулими поколіннями за багатовікову історію. Вони в нас є! У пресі знову повідомляється, що є задум створити нову праволіберальну чи ліволіберальну партію. Наче в ініціаторів створення є все, але для повного щастя не вистачає ліберальних ідей, бо без них і життя — не життя, і білий світ немилий. Гадають, знайшли панацею проти всіх наших негараздів, але це не ті ліки, що на всі випадки життя, їх взагалі не існує. А може, краще cтворити неоліберальну партію? Адже така концепція існує, вона виникла в США і там її називають Чиказькою школою. Або ще якусь найновішу іноземну теорію запозичити? Тоді вже ніщо не завадить досягти успіху. Так можна довго перебирати, як ті музиканти, які щойно засвоїли механічні вправи на інструментах і відразу забажали створити оркестр, але, щоб досягти злагоди у своїй грі, вирішили не вчитися, а мінятися місцями.
А чи не краще, щоб домогтися певного зрушення в нашому житті й не відставати від сусідів, інших країн світу, взятися за виховання в національному дусі молоді, підростаючого покоління, піклуватися про свою мову, культуру, церкву, поважати народні звичаї, знати свої традиції. Адже без усього цього ми приречені на відсталість, занепад, виродження. І це при тому, що в нас є такі славні попередники, їхня багата спадщина з відповідями на всі питання, які нас хвилюють сьогодні.

Вадим Скуратівський, культуролог, професор Київського національного університету кіно, театру і телебачення:
Як люблять говорити американці в своїх фільмах, “ми живемо у вільній країні”. Тому, якщо хтось вважає, що лібералізм помер, це його право так вважати. І якщо цей “хтось” вважає, що ліберальну ідею можна чимось “замістити”, скажімо ідеєю фашизму, то це також його право. Що стосується самої ліберальної ідеї, то вона домінантна для сучасного світу, і краху її я не бачу. Те, що вона переживає зараз різноманітні пригоди і авантюри, в тому числі й драматичні - це очевидно. Проте вона продовжує залишатися абсолютним фактом поточної світової історії.
Як ілюстрація до подібного роду висловлювань, мені пригадався російський фільм про Чайковського. Там є епізод, коли Чайковський (Смоктуновський) повертається потягом до Росії з-за кордону і у відчаї дивиться на стос газет, де завдали чосу його останній опері. Він тягне руку до цього стосу, а його старенький симпатичний слуга забирає у нього ці газети. Чайковський говорить йому: “Іване! Дай мені цю газету!”. “Не дам! - відповідає Іван, - одні дурні друкують, а інші…”. І дивиться на Чайковського. Так що до чужого рота не приставиш ворота.

Володимир Різун, директор Інституту журналістики:
Якщо взяти найбільш розвинену країну світу, таку як США, то там дуже серйозно поставлене патріотичне виховання. Тому якщо ми ставимо завдання побудувати розвинуту й сильну державу, без патріотичного виховання нам не обійтися.
Для ліберальної ідеї повинна бути основа. У тому числі висока політична культура й сильна держава, як така. І незалежно від того, яку політичну силу ти підтримуєш, ти думаєш про свою країну, про її благополуччя, і хочеш, щоб твоя країна була. Лише на такій основі можлива ліберальна ідея. А коли країну розривають суперечності, і суперечка йде між тими, хто хоче, щоб Україна була, а інші проти самого факту її існування, то в такому контексті ліберальна ідея не може існувати. Оскільки це буде вже не ліберальна ідея, а прихована форма існування різних, власне полярних сил на просторах України.

“День”, 07.10.06

“Наша Україна” дистанціюється від Ющенка?
Олена Яхно

У четвер увечері між Президентом Віктором Ющенком і лідером “Нашої України” Романом Безсмертним стався дуже показовий заочний діалог. Після офіційної заяви “НУ” про перехід в опозицію Віктор Ющенко закликав політичні сили до переговорів. “Я не вважаю вичерпаним переговорний процес”, — заявив він. На що Роман Безсмертний в ефірі одного з каналів йому відповів, що “мости спалені” й “Наша Україна” в опозиції. Учора ця історія отримала цікаве продовження. Голова Секретаріату Президента Віктор Балога спрогнозував, що Ющенко відмовиться від посади почесного голови партії “Народний cоюз “Наша Україна”.
Щоправда, Балога також зазначив, що при переході блоку в опозицію й Президент опиниться в опозиції. Сам він не розцінює цю ситуацію як політично незручну для Ющенка. “Нічого в цьому страшного немає”, — сказав Балога.
Тим часом у кулуарах Верховної Ради говорять, що Ющенко не контролює свою політичну силу. “У результаті всіх політичних помилок, на жаль, сьогодні Президент немає жодних позицій у парламенті”, — наголосила Юлія Тимошенко. Їй вторить однопартієць-політолог Володимир Полохало. “З погляду тактичного, в короткостроковій перспективі Ющенко поки що ще потрібен Партії регіонів і частині “Нашої України”. А стратегічно Ющенко вже втратив усе, що можна втратити, й це розуміє більшість українського політикуму”, — зізнався він у розмові з “Днем”.
На вчорашньому брифінгу Роман Безсмертний повідомив, що “Наша Україна” оголосить про свій перехід в опозицію з трибуни Верховної Ради тоді, коли будуть виконані всі формальні процедури. “Жодному геніальному політику не спаде на думку в п`ятницю, в останній день роботи Верховної Ради, робити політичну заяву, тому що в залі мало журналістів, немає камер. Самотність політика, який проголошуватиме таку заяву, викликатиме сміх”, — додав Безсмертний.
На питання, чи розмовляв він уже з міністрами, яким “Наша Україна” пропонує подати у відставку, Безсмертний відповів: “Розмови були різного характеру. У мене були розмови не лише з міністрами за квотою “Нашої України”, але й з міністром оборони й міністром закордонних справ. Я їх інформував, вони мають визначитися”.
Проте міністр закордонних справ, лідер партії “Народний рух України” Борис Тарасюк, схоже, вже визначився. Він збирається залишитися в Кабміні. “Так, залишуся, але це залежить від Президента, більше ні від кого”, — сказав міністр. Хоча, за оцінками експертів, у Тарасюка шанси на “виліт” найбільші. Експерти також говорять, що Тарасюк погано організував візити Янукoвича в Брюсель та Ющенка у ФРН, де з ним навіть не зустрілася канцлер Ангела Меркель. Проте це могло трапитися й через інші причини. Йому на зміну, за деякими прогнозами, може прийти прихильник “нейтрального статусу” України Олександр Чалий.
Що стосується міністра оборони Анатолія Гриценка (також квота Президента), то він має хороші шанси залишитися. Також це стосується міністра юстиції Романа Зварича. Адже всі документи, які виходять з Кабміну, мають пройти юридичну експертизу в Мін`юсті. Тож цілком можливо, що Зварич, як “людина Президента”, припинить своє членство в “НУ”.
У будь-якому випадку, “помаранчевих” міністрів з Кабміну поки що не виганяють. “Якщо після кожної заяви якогось політика про можливості відставки ми робитимемо перестановки в уряді, то він перетвориться на шахово-шашковий клуб, в якому всі ходять без правил”, — пожартував міністр Кабінету Міністрів Анатолій Толстоухов.

“День”, 07.10.06

Гюнтер Нооке: Люди самі повинні прагнути захищати свободи, які вони вибороли
Микола Сірук
 
Уповноважений Федерального уряду Німеччини з прав людини і гуманітарної допомоги Гюнтер Нооке представляв Федеративну Республіку Німеччину і Федеральний уряд на меморіальних заходах у Бабиному Яру, які нещодавно проводилися в Києві. Німецький омбудсман, який обіймає цю посаду з 8 березня 2006 року, скористався цією нагодою, щоб провести переговори з українськими парламентаріями і урядовцями, які опікуються питаннями, пов`язаними із забезпеченням і дотриманням прав людини в Україні. Німецький посадовець, який народився і виріс в колишній Німецькій Демократичній Республіці, добре розуміє, що значать права людини. Ще 1987 року він став членом опозиційної групи, а через два роки долучився до демократичного руху, який призвів до падіння Берлінської стіни. З 1990 по 1994 рік він був депутатом землі Бранденбург, а з 1998 року як член ХДС депутатом у бундестазі. Цього року пан Нооке як обмудсман уже побував у Білорусі одразу після президентських виборів. Він також здійснив поїздку до Узбекистану. В інтерв`ю “Дню” німецький уповноважений із прав людини і гуманітарної допомоги дає оцінку стану справ з правами людини і свободи слова в Україні. Він також зазначив, що ознакою правової держави є вирішення таких справ, як справа Гонгадзе.
— Якщо дивитися з точки зору населення, то в Німеччині з великою приязню спостерігали за помаранчевою революцією в Україні. Також уважно спостерігали і спостерігають за подіями, які відбуваються у вас останні півтора роки. Німеччина вітає концепції, які були запропоновані для розбудови правової держави, а також визнання Україною засад Європейської конвенції щодо прав людини. Німеччина надаватиме цьому підтримку. Ми бачимо великий прогрес, який був досягнутий останнім часом щодо дотримання прав людини в Україні. Ми також бачимо, що питання прав людини в Україні тісно пов`язане з такими питаннями, як правова держава, як діяльність судової системи і загалом усієї системи юстиції.
— Чи не має у вас занепокоєння, що з приходом до влади уряду на чолі з Януковичем в Україні може погіршитися забезпечення прав людини і основних свобод?
— Я не думаю, що тут просто може бути зворотний розвиток. Це також було підтверджено під час наших бесід з представниками різних недержавних організацій. Однак важливо, щоб не лише розроблялися концепції та законопроекти, а також щоб концентрувалися зусилля на тому, щоб ці документи втілювалися в життя. І коли пан Янукович заявляє про своє бажання рухатися у напрямку Європи, то він також повинен орієнтуватися на європейські стандарти. Європа теж очікує, що пані Тимошенко, коли вона буде в опозиції, турбуватиметься про продовження цього європейського курсу. Крім того, важливо, щоб люди більше довіряли засадам правової держави і щоб корупція не вважалася нормальним явищем. У цьому зв`язку хочу наголосити, що йдеться не про те, щоб уряд писав тексти, а насамперед про запровадження відповідної правової практики і зміну правового менталітету. Якщо ми звернемо увагу на вашу професійну сферу, то там досі не прояснена справа Гонгадзе. У мене складається враження, що по цій справі мало що просунулося. Важливо, щоб такі справи вирішувалися до кінця. Тому що це є ознакою правової держави.
— Чи переконалися ви під час спілкування з українськими урядовцями, що в Україні є воля для впровадження засад правової держави?
— Дійсно, таке враження склалося під час бесід, які я мав з українськими урядовцями.
— Зокрема, під час зустрічі з міністром юстиції я мав нагоду переконатися, що існує великий інтерес дотримуватися засад правової держави. Але тут слід зауважити, що йдеться не про те, щоб діяли лише урядовці, а й про те, щоб люди самі прагнули захищати свободи, які вони вибороли, і не віддавали їх назад. Важливо, щоб у самих людей було бажання дотримуватися процедур правової держави. Коли я чую, що населення толерантно відноситься до корупції, то тут звичайно постає питання до кожного окремо, який він робить внесок у цю справу. І очевидно, що кожен мав би починати з себе і сам ініціювати такі зміни, а не очікувати, що це зробить хтось сторонній: уряд чи хтось інший. Я усвідомлюю, що це може звучати дещо відчужено стосовно реальності й дещо ідеалістично. Але все-таки скажу: вирішальне значення має те, щоб журналісти і судді, які займають мужню позицію, а також кожен окремий громадянин, який знає свої права і дотримується їх, — щоб усі ці люди також були захищені. Щоб вони, зрештою, не стали тими, хто зазнає утисків. Вони не повинні очікувати за свою поведінку якихось неприємностей. Тому що в іншому випадку виникне відчуття, що серйозних змін не відбувається.
— На вашу думку, наскільки є дієздатним інститут українського Уповноваженого з прав людини?
— Хоча з представниками парламентського комітету з прав людини я мав бесіду, нагоди зустрітися з представниками омбудсмана у мене, на жаль, не було. Можу лише сказати, що в загальному сенсі цей інститут є дуже важливим і його діяльність має вимірюватися за тим, як дотримуються процедури, пов`язані з його діяльністю, і наскільки вони відповідають критеріям правової держави.
Цей інститут важливий хоча б тому, що люди офіційно звертаються до омбудсмана. І сама ця публічність є певною запорукою захищеності тих, хто звертається до Уповноваженого з прав людини.
— Наскільки українське законодавство у сфері прав людини відповідає європейським критеріям? Чи парламентарі, з якими ви спілкувалися, знають, що треба робити для відповідності законодавства цим нормам і критеріям?
— Дійсно, я помітив у всіх співрозмовників усвідомлення необхідності прагнення до європейських стандартів. Я не бачу в цьому відношенні жодних проблем. Тут, скоріше, йдеться про те, щоб організувати також відповідне втілення цього усвідомлення в життя: конкретно в судовій системі, в діяльності адвокатів на користь кожної окремої людини.
Тут, звичайно, можна було б поміркувати над тим, чи не варто було б запровадити процедуру індивідуальних скарг до Конституційного Суду. Це вже деталі, але найважливішим, на мою думку, є те, щоб серед населення було усвідомлення, що є сенс звертатися зі своїми справами до суду.
— Який, на вашу думку, досвід Німеччини міг би стати в пригоді Україні, щоб зміцнити права людини в нашій країні? Чи зацікавлена Україна в цьому досвіді?
— Досвід Німеччини, і зокрема Cхідної, говорить про те, що треба налаштовуватися на тривалий час і, крім цього, важливо, щоб люди, які займаються цим, просували справу у правильному напрямку.
В Україні існує інтерес до запровадження європейських стандартів. Прикладом цього є те, що Україна в 1995 році стала членом Ради Європи і ратифікувала конвенцію щодо захисту прав людини, а також угоду про індивідуальні права. Все це саме по собі є ознакою інтересу, зокрема і до німецької правової традиції. Міністр юстиції України Роман Зварич також говорив про бажаність конкретної підтримки у різних сферах. Підсумовуючи, можу сказати, що з боку України інтерес існує не лише до імплементації стандартів, але й того, щоб їх ефективно перейняти. Якби це було не так, тоді німецьких експертів не було б запрошено надавати допомогу при реформуванні адміністративного і конституційного права.
— В Україні стало звичним явище подачі українцями позовів проти України в Європейський суд. Чи в Німеччині є подібні випадки подачі позовів німецькими громадянами у цей суд проти власної держави?
— Дійсно, німецькі громадяни також звертаються з позовами до Європейського суду з прав людини. Багато таких позовів цим судом не приймаються. З 1 листопада 1998 року Європейським судом було прийнято 173 заяви з боку німецьких громадян. За станом на 2005 рік за цими позовами було розглянуто 27 заяв і лише у 10 випадках були дійсно зафіксовані порушення. Таким чином, ми бачимо тут критику з боку Європейського суду на адресу Німеччини. Але слід зауважити, що така критика на адресу тих чи інших держав завжди є конструктивною, тому що ці судові рішення містять у собі корекції!
— Чимало українців також виграли позови проти України в Європейському суді. Про що, на вашу думку, це свідчить? Про погану роботу українських судів чи недосконалість законодавства, чи його реалізацію?
— Я думаю, що нам не варто принижувати роль національних судів. Але запровадивши такий інститут, як Раду Європи та Європейський суд з прав людини у Страсбурзі, ми тим самим запровадили додаткову корективу для додаткової перевірки дотримання вимог Європейської конвенції. І, таким чином, питання інтеграції в Європу не повинне обмежуватися лише поняттям членства в Європейському Союзі. Але й, наприклад, повинні дотримуватись європейські стандарти щодо прав людини, що має розглядатися як внесок в цю загальну європейську інтеграцію та уніфікацію стандартів щодо прав людини.
— Якщо підсумувати, на яке б місце ви поставили Україну за показником дотримання прав людини? Чи потрапила б вона в першу півсотню, чи в другу?
— Я думаю, що по-перше, такий ранжир наразі неможливий. А по- друге, німецька сторона не повинна займатися такими справами, щоб комусь приписувати якесь місце в галузі дотримання прав людини. З іншого боку, я був би дуже радий, якби Україна надавала підтримку ініціативам Європейського Союзу у Раді з прав людини ООН, що розташована в Женеві. Адже там Україна має повноправний голос. Перебуваючи в Східноєвропейській групі, вона б могла скористатися своїм впливом для того, щоб змінити ситуацію з правами людини в тій чи іншій країні, скажімо навіть у Росії.

“День”, 07.10.06

Про популізм, тарифи і спікера-терориста

Під час парламентських виборів лідер БЮТ Юлія Тимошенко майже не помилялася, коли стверджувала, що Україна фактично обирає собі прем`єра. Програвши своєму опоненту битву за прем`єрське крісло, вона продовжує заочну полеміку з Віктором Януковичем, але вже зі свого звичного, опозиційного майданчика. Дана стаття, розміщена на сторінках інтернету-видання “Українська Правда” (www.pravda.com.ua), — зайве тому підтвердження.

Що сталося? 22 вересня Верховна Рада України конституційною більшістю голосів заборонила уряду збільшувати тарифи на житлово-комунальні послуги. За це рішення голосували мало не в повному складі і депутати від антикризової коаліції — регіонали, соціалісти й комуністи. Президент пообіцяв, що підпише закон і навіть “щиро побажав” Кабінету Віктора Януковича його виконати. Однак уже за кілька днів, ця більшість раптово “прозріла” — поінформовані стверджують, що це відбулося відразу по тому, як прем`єр Янукович віч-на-віч поговорив зі спікером Морозом — і заявила, що цілком законне і легітимне рішення слід переглянути. Тобто — скасувати.
Олександр Мороз відмовився передати прийнятий парламентом закон на підпис до Cекретаріату Президента, хоча мав це зробити відразу і автоматично. Парламентську опозицію, яка твердо наполягає на тому, що прийнятий закон має діяти у повному обсязі, коаліціянти (які ще вчора раділи як діти, коли подолали вето Президента) звинуватили у популізмі та свідомій шкоді, завданій економіці та уряду.
Більше того, поки учасники коаліції в парламентських кулуарах розповідають своєю “пташиною мовою”, як вони помилилися у питанні тарифів, деякі мої ліберальні колеги з Верховної Ради кажуть, що рішення про встановлення заборони на підвищення цін пахнуть популізмом, а тому слід зайняти якусь більш конструктивну, прагматичну та виважену позицію.
Однак до чого тут популізм? Здається, сам цей термін в українській політиці знівельовано виснажливими виборчими битвами, що з невеликими перервами точаться в країні вже третій рік. Популізмом величають будь-які рішення та ідеї. Його іменем називають навіть щирі прагнення сільских рад заасфальтувати дороги та повкручувати лампочки у вуличних ліхтарях.
Здається, вся країна, і політикум у тому числі, забули, що таке справжній популізм. Популізм — це коли пенсіонерам збільшують пенсії за місяць до президентських виборів 2004 року і відверто обманюють людей, обіцяючи подальші надбавки, хоча в бюджет для цього не закладають ані копійки. Популізм - це коли обіцяють “покращення вашого життя вже сьогодні”, а насправді - лише піднімають тарифи. Популізм — це коли клянуться, що вже перший візит до Москви лояльно налаштованого прем`єра принесе країні дармовий газ, а потім (після повного провалу переговорів) ніяково пояснюють, що цей прем`єр їздив до Білокам`яної чи то лікуватися, чи то роздивлятися експозиції Третьяковської галереї. Встановлення ж заборони підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги до того часу, поки уряд бодай трохи не розбереться у новій ситуації - це не популізм. У країні, де за одними даними 75, а за іншими - всі 90 відсотків живуть на межі бідності - це оптимальна державна політика. Принаймні, в тих країнах, де править своя влада, а не окупанти. Висновки, які можна зробити з ситуації, що склалася у тарифній політиці уряду, цілком однозначні: ціни на житлово-комунальні послуги сьогодні піднімати не можна.
По-перше, на світових ринках за останній місяць, за даними аналітиків k2kapital, ціна на газ впала на 32%, а на нафту - на 18%. А чому ж тоді у нас ціни ростуть в 2—3 рази, а не падають? Чи ми не частина світу?
По-друге, цілком ясно, що сьогодні ситуація з тарифами абсолютно вийшла з-під контролю уряду Януковича, як у центрі, так і в регіонах. Уряд зовсім не керує процесом. Ціни встановлюються спонтанно та інтуїтивно. В жодній області України жоден фахівець не зможе обґрунтувати встановлені тарифи. Бо вони (тарифи) сьогодні залежать не від світових тенденцій, не від відносин з Російською Федерацію, не від настрою Сапармурата Ніязова і не від ситуації на Близькому Сході. А лише - від масштабу тіньових апетитів господарів підприємств житлово-комунального господарства та їхніх покровителів у владних коридорах.
По-третє, внаслідок збільшення тарифів на житлово-комунальні послуги, ціни піднялися в 2—3 рази, тоді як сама ціна газу зросла тільки на 80%. То де в цьому логіка? І куди, до чиїх кишень пішла тіньова маржа з цих операцій?
По-четверте, щоб зупинити хаос у тарифній політиці, уряду слід дати короткий часовий термін, щоб узяти ситуацію під контроль та запровадити чітку і прозору технологію встановлення тарифів. Терміново розробити закон про встановлення тарифів на житлово-комунальні послуги не політиками, шляхом голосування, а Національною комісією регулювання енергетики, розширивши її повноваження. В іншому випадку, призначення нових високих цін при абсолютній неконтрольованості ситуації з тарифами схоже на спроби встановити буйки під час цунамі.
По-п`яте, якщо зараз не ввести мораторій на підвищення цін, то хаотично визначені тарифи неодмінно призведуть до несплати громадянами житлово-комунальних послуг — за даними опитування Центру Разумкова від 03.10.06, лише 5,5% населення України не вважають, що підвищення цін на житлово-комунальні послуги призведе до проблем із сімейним бюджетом, а 31,3% опитаних заявили, що взагалі платити не зможуть. Це, своєю чергою, неодмінно призведе до накопичення катастрофічних боргів підприємств житлокомуненерго та паливно-енергетичного комплексу перед постачальниками газу та електроенергії.
Втім, народ не такий простий, як комусь видається. Вже за згаданими даними Центру Разумкова, 48,5% населення України вважають винним у підвищенні тарифів на житлово-комунальні послуги та газ уряд України на чолі з Януковичем. А 72% вважають, що підвищення цін і тарифів є абсолютно необґрунтованим.
Окрім усього, тарифні скандали яскраво висвітили ще одну проблему, яку замовчати сьогодні було б неправильно. Це - поведінка голови Верховної Ради Олександра Мороза. Ще ніколи в історії незалежної України жоден спікер не дозволяв собі так брутально нехтувати законами, Конституцією, регламентом роботи Верховної Ради. Адже мова йде не просто про “робочий момент” в діяльності парламенту.
Справа значно небезпечніша, ніж видається з першого погляду. Голова вищого законодавчого органу влади йде на скасування рішення парламенту, прийнятого конституційною більшістю голосів тільки через те, що це рішення не сподобалося його партнеру по коаліції — Януковичу. Та він хто — емір, хан, імператор? Поведінка Мороза у питанні закону про тарифи — це знущання над законодавчим процесом. Це — парламентський тероризм у дії.
Якщо так піде далі, то можна буде скасувати, скажімо, складання депутатських повноважень міністрами від партії регіонів і СПУ та відновити, при нагоді, їхній депутатський статус. Можна скасувати присягу народного депутата України, зокрема в тій частині, де він зобов`язується служити народові України, зрештою — підправити Біблію і (спеціально для учасників антикризової коаліції) вилучити заповідь “Не вкради”.
Я розумію, що дуже хочеться втримати владу, зберегти посади. Я також розумію, що для того, щоб уже “намертво” вчепитися за своє крісло, Олександр Мороз легко проведе через раду рішення про дво- три- чи й десятикратне збільшення тарифів, як того забажає Янукович. Але не можна ж так відверто і нахабно знущатися над парламентом, над людьми, над здоровим глуздом.
Пригадую, як під час виборчої кампанії “Сільські вісті” надрукували вірша Мороза. Зміст його такий: зайшов лідер соціалістів до хлібного магазину. А там маленький хлопчик просить у жадібної та недоброї тітки шматок хліба. Вона ж його проганяє. І так Олександру Олександровичу стало гірко та прикро за всіх нас жорстоких, що він купив хлопчині пряника і пішов від того сорому та ганьби куди очі бачать. Загалом, душевно написаний вірш. Видно, що писав “умнєйший, опитнєйший человек”, як говорив Лесь Подерев`янський. А от сьогодні, Олександру Олександровичу, ви взяли й забрали у людей мільйони пряників. Хто про це напише вірша?
Як лідер парламентської опозиції я не зловтішаюся з того, що уряд Януковича і антикризова коаліція повністю провалилися. Бо, зрештою, їхня невдача - невдача країни.
Втім, необхідно визнати: вже сьогодні Янукович може сміливо подавати у відставку як прем`єр-рекордсмен - його уряд наробив найбільше лиха та помилок за найкоротший термін. Міф про професіоналізм уряду Януковича та кризової коаліції розвіяно остаточно. Як показала історія з тарифами, ця команда насправді ні на що не здатна. Єдиний їхній рецепт порятунку нації - це підвищення цін.
Що поробиш, коли у людей, які сьогодні прийшли до влади, даруйте, руки ростуть не з того місця, щоб навести в країні порядок? Днями інформаційні агентства надрукували висновки експертів, що досліджували причини страшної авіаційної катастрофи літака Ту-154. Ця оцінка, здається, може бути застосована й відносно уряду Януковича: вони не розуміли, що вже не просто знижуються, а падають.
І насамкінець: 3 вересня Верховна Рада проголосувала за збільшення розміру мінімальної заробітної плати. Фракція прем`єр-міністра, фракція Партії регіонів не дала за це рішення жодного голосу. “Покращення вашого життя вже сьогодні”?

“День”, 07.10.06

Вибір України: в напрямку до Європи

Після отримання крісла прем`єра Віктор Янукович стає все більш респектабельним. Він уже не вважає за потрібне опускатися до сварок з опозицією й вважає за краще викладати свої погляди на сторінках солідних західних видань.
Ця стаття, що претендує на геополітичний аналіз, опублікована в американській газеті The Washington Post на сторінці Opinion-Editorial.
Протягом європейської історії в західних столицях панувало невірне сприйняття України. До середини минулого століття про неї говорили “Окраїна”, буквально — прикордонна країна між європейською цивілізацією і далекою й незбагненною Росією.
Імовірно, дотепер багато хто в Європі сприймає нас саме так, але насправді в Україні відбулися настільки великі зміни, що їхній масштаб дивує навіть тих з нас, хто брав участь у їхньому здійсненні.
2 серпня Президент України Віктор Ющенко, я й інші політичні лідери підписали заяву про принципи, що, як ми вважаємо, послужить фундаментом для нової України. На основі цієї заяви буде будуватися програма уряду, котрий залишається вірним курсові реформ.
Серед його ключових положень:
Економічна реформа. Наших громадян не торкнулася економічна “шокова терапія”, так само як і добробут, створений нею після 1989 р. у країнах Східної Європи.
Ми бачили, який ефект був спричинений зниженням податків, забезпеченням недоторканності приватної власності і лібералізацією торгівлі в сусідніх європейських країнах.
Наш уряд має намір стимулювати бізнес і будувати економіку, що буде конкурентоспроможною на світових ринках. Нашим першим кроком на цьому шляху стане прийняття законів, необхідних для вступу до Cвітової організації торгівлі.
Політичний плюралізм. Сили нашого уряду справедливо розділені відповідно до результатів парламентських виборів, що відбулися в березні.
Партії Ющенка “Наша Україна”, як і раніше, належить президентське крісло, а також портфелі міністрів закордонних справ і оборони й посада секретаря Ради національної безпеки.
Моїй партії, Партії регіонів, належить посада прем`єр-міністра і більшість міністерських портфелів (практично вся економічна сфера). Лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз є спікером парламенту і членом правлячої коаліції.
Мій політичний опонент Юлія Тимошенко — глава найбільшої опозиційної фракції в парламенті й уже висунута кандидатом на президентські вибори 2009 р. Часом наш парламент буває більш гучним, ніж американський Конгрес, але він анітрохи не менш представницький.
Конструктивні відносини з Росією і, де це можливо, розширення співробітництва. Ми вважаємо, що основним принципом як ліберальної економічної теорії, так і дипломатії, є повага до політичного ладу і суверенітету інших держав.
Цими принципами ми будемо керуватися в двосторонніх відносинах з Росією, у тому числі у таких галузях, як енергетична безпека і трансграничні інвестиції.
Крім того, ми згодні з Президентом Ющенком, що Україна зробила вибір на користь Європи і буде прагнути більш тісних відносин із усіма європейськими й євроатлантичними інститутами. Разом із Європейським Союзом ми працюємо над планом дій в галузі реформ під егідою Європейської політики сусідства, що, як ми сподіваємося, підведе нас до початку переговорів з питання підписання угоди про вільну торгівлю між ЄС і Україною.
Разом зі Сполученими Штатами в рамках гранта від Millennium Challenge Corp. ми розробляємо план дій по боротьбі з корупцією і юридичну реформу. І ми маємо намір продовжувати співробітництво з НАТО.
Оскільки наші відносини з НАТО викликають ряд непорозумінь, проясню ситуацію. Ми з Президентом забезпечили прийняття закону, що дозволяє українським військам брати участь у навчаннях НАТО в Україні і за кордоном.
Ми маємо намір продовжувати військову реформу. Але коли Україна отримає запрошення, ми проведемо референдум, на якому український народ зможе зробити свій вибір. Однак, щоб не відбулося в цьому зв`язку, не потрібно сумніватися в європейському курсі нашої країни.
Нарешті, Україна була й залишиться країною великої культурної розмаїтості. У нас найбільша єврейська громада в Європі. У мене багато друзів-мусульман, і в нас величезна кількість християнських деномінацій, у тому числі не менше трьох православних.
Як Канада або Швейцарія, ми говоримо на двох мовах — українській і російській. Я родом зі Східної України, де першою мовою більшості населення є російська. З цим теж пов`язане значне нерозуміння.
Дехто вважає, що культурний вплив Росії і рідна мова таких людей, як я, є доказом проросійського характеру Партії регіонів. Це не так.
Те, що членами Республіканської і Демократичної партій є іспаномовні американці, не робить ці партії проіспанськими або ще якимись “про”.
З цієї ж причині американський народ не повинен думати, що моя партія або будь-яка інша українська партія недостатньо прихильна до культурної єдності й політичної незалежності суверенної української держави.
Запевняю вас, Європі й Америці більше не потрібно шукати Україну на якомусь прикордонні. Після завершення реформ і зміцнення економіки Україна опиниться в самому центрі євроатлантичного світу.

“День”, 07.10.06

Коли віз попереду коня
Олександр Крамаренко

“День” надрукував 23 вересня роздуми про сьогодення та майбутнє України Ольги Федорової із села Веселого, що під Судаком у Криму.
Автору важко відмовити у спостережливості, однак її висновки з цих спостережень у статті “Коли звільнимося від чужої неволі, то треба найбільше берегтися, щоб не знищила нас своя українська темнота”, на мій погляд, усе-таки дещо побіжні.
Федорова влучно відзначила, що в Україні сьогодні олігархи в пошані в більшості наших співгромадян. Однак при цьому вона не вказує на причину цього аномального, з точки зору населення цивілізованих країн, явища. А скринька тут тим часом відкривається дуже просто. Україна, як відомо, є постгеноцидним суспільством, яке в числі інших своїх вад має й явне перекручування суспільної моралі. Так, у моєму багатоквартирному будинку абсолютна більшість мешканців з великою повагою ставляться до таких своїх сусідів, як успішний наркодилер, корумпований мент і бандерша. Однак та ж сама більшість засуджує інтелігентну сім`ю, яка взяла на виховання з дитячого будинку двох дітей, щиро вважаючи при цьому, що це викликане тільки прагненням їхніх сусідів нажитися на дитячому горі.
Помилковим знову ж, на мій погляд, є твердження автора про те, що незалежна Україна потрібна сьогодні, передусім, малим та середнім бізнесменам. Такої одностайної підтримки Партії регіонів, як серед торговців на луганських ринках, мені ніде більше не доводилося бачити. Хоч, можливо, Ольга Федорова і вважає цю партію досить патріотичною.
Не можу не погодитися з нею і в тому, що більшість громадян України вважає держчиновників (у тому числі й корумпованих) найшанованішими людьми в нашому суспільстві. Але це знову-таки одна з моральних виразок постгеноцидного соціуму. Такого патологічного прагнення до влади (нехай навіть до єфрейторської лички на погонах) у радянській армії, як у призовників з українського села, я не бачив серед представників інших народів колишнього СРСР.
Однак я не згоден з Федоровою в тому, що об`єднання комуністів та соціалістів у Верховній Раді з регіоналами пояснюється все тією ж терпимістю ідеологів КПУ та СПУ до приватного капіталу. Якби це було вірно, то так звана антикризова коаліція вже сьогодні тріщала б по всіх швах, не маючи всередині себе єдиної ідеології. У тому-то й справа, що у цієї трійці є своя спільна ідеологія, яка виражається, передусім, у захисті російських інтересів в Україні.
Не виключено, що твердження автора про те, що без грошей особистість деградує духовно, пов`язане з досвідом її оточення. Однак історія людства в цілому і України зокрема свідчить, швидше, про зворотне. Дуже багато поетів та художників зі світовим ім`ям, величезна кількість патріотів України вмирали на вершині свого духовного зльоту в бідності або на тюремних нарах. Тут уся справа в масштабах обдарованості та глибині переконань, а зовсім не в нулях на банківських рахунках.
У тому, що у нас в країні панує культ грубої фізичної сили, з Ольгою Федоровою важко не погодитися. Однак жертвами цього культу стають рівною мірою і жінки, і чоловіки. Автор зі зрозумілих причин не бачить насильства в правоохоронних органах, армії та в місцях позбавлення волі і вважає жертвами насильства за поодиноким винятком одну лише слабку стать.
Однак не згоден з тим, що пенсіонери у нас так “відчайдушно вимогливі”, тому що не захищені соціально. Деякою мірою, можливо, це й так, але головна причина тут, на мій погляд, все-таки в тому, що саме серед наших пенсіонерів найвищий відсоток радянських людей, які навіть у підсвідомості звикли більше сподіватися на подачки держави, ніж на самих себе та своїх дітей.
Федорову обурює й дивує, що наші співгромадяни не поважають одне одного, грубо порушують правила співжиття, встановлені законом. Усе так, але це відбувається зовсім не від того, що сильніші нехтують правами слабших, як стверджує автор. Річ у тому, що в нашому постгеноцидному суспільстві у людей геть відсутнє відчуття національної єдності. Тому для них, окрім кількох родичів, сусідів, співробітників та приятелів, усі люди, що їх оточуюють, глибоко байдужі, разом з їхніми правами та інтересами.
А ось у чому я солідарний з автором статті, то це з її твердженням про те, що пострадянські люди можуть підкорятися тільки авторитетам і не можуть самоорганізовуватися в боротьбі за свої права. Тут можна лише додати, що потреба ватажка у “совків” запозичена з російської ментальності, яка неможлива без сліпої віри в доброго царя, генсека або президента.
Що ж до самоорганізації, то хотілося б навести дуже показовий приклад. Наприкінці 2004 року в Луганську помаранчеві мітинги організовувалися ледве не стихійно, тоді як біло-сині — лише в адміністративному порядку.
Наївними виглядають надії Федорової на те, що для того, щоб припинити маніпуляції виборцями за допомогою політтехнологій, треба працювати над розумом та розвитком громадян. Скажіть, хто в нашій корумпованій, олігархічній країні зацікавлений у цій роботі?  Лише повернення національної самосвідомості нашим співгромадянам, втраченої внаслідок трьох голодоморів, залишає надію на те, що робота російських політтехнологів в Україні справді стане, зрештою, безрезультатною.
Вирішення ж усіх сьогоднішніх українських проблем Ольга Федорова бачить аж ніяк не в нашому національному відродженні, а у встановленні в Україні “правильного” (з вільною конкуренцією на першому місці) капіталізму. Передусім, хотілося б нагадати їй, що в такому капіталізмі наша олігархічна влада ніколи не була і не буде зацікавлена.
А китайське економічне диво сталося не завдяки ліберальному капіталізму (в розумінні Федорової), а тому, що його створили саме китайці, а не хтось інший. Рецепт цього дива відомий усім, але повторити його, втім, не зможе жоден інший народ. Колосальне післявоєнне відродження до рівня великих держав вдалося саме Німеччині та Японії.
І, нарешті, навколо Ізраїлю існують такі відносно розвинені капіталістичні країни, як Ліван, Сирія та Єгипет. Але тільки в Ізраїлі, який, на відміну від України, 60 років тому справді почав з нуля, досягнуто євростандартів життя населення. І пояснюється це лише тим, що Ізраїль, на відміну від свого оточення, передусім — єврейська держава.
Висновок з усього цього напрошується сам по собі: тільки згуртовані навколо своєї національної ідеї та державної ідеології здорові нації здатні на економічне диво, а не навпаки. Історія не знає жодного прикладу, коли нація утворилася або відродилася завдяки успішній економічній діяльності чужих один одному до цього людей. Постгеноцидні радянські люди апріорі не здатні на щось подібне. Ось чому українське економічне диво неможливе, поки у нас замість українців у країні переважають постгеноцидні “совки”. І жодні економічні реформи нам не допоможуть у цьому, хоч би тому, що олігархічна влада, яка обирається “совками”, просто їх ніколи не допустить.
Ще одна помилка мого опонента полягає в тому, що вона вважає неприязнь між інтелігенцією та людьми фізичної праці природною і традиційною. Це говорить про те, що автор має про ці відносини дещо звужене, можна сказати, радянське уявлення. Навіть кавказькі та середньоазіатські народи в колишньому СРСР завжди з повагою ставилися до високоосвічених людей, як це й прийнято у всьому цивілізованому світі. Це лише моральні виродки від марксизму-ленінізму, починаючи з самого Леніна і закінчуючи Хрущовим, всіляко принижували інтелігенцію і разом зі своїми опричниками, зрештою, добилися того презирливого ставлення до людей розумової праці, яке ми нерідко спостерігаємо й досі навколо себе.
І, нарешті, автор, як і всі вітчизняні політики, політологи та журналісти, констатує появу свободи слова в Україні. Багато хто з них, виступаючи в студіях електронних ЗМІ та на сторінках газет, чітко і всебічно декларують російські національні інтереси, майже завжди замовчуючи при цьому інтереси українські в наших двосторонніх відносинах з північним сусідом. Така, з дозволу сказати, свобода слова в принципі неможлива ні в США, ні у Франції, ні в Польщі, ні в тому ж Ізраїлі. Невже ж у нас свободи слова більше, ніж у цих країнах?
І все-таки в цілому у статті Ольги Федорової є багато того нового, що ми всі відчували і бачили навколо себе, але не могли висловити. Чи це не свідчення неабиякого природного розуму і, в деякій мірі, внутрішньої свободи автора? Якби на ці якості накласти ще й знання об`єктивної (а не радянської) історії свого н