Свобода слова - 15.09.06
Огляд преси від 15 вересня 2006 року.
“День”, 15.09.06
“Приховане життя” виходить до широкого глядача в програмі Наталі Мосейчук
Оксана Мастєрських
Таємне життя відомих людей завжди було предметом підвищеного інтересу. Таємне життя може бути зі знаком “мінус” — якщо воно викриває приватне і при цьому порочне життя знаменитості. Але може бути й зі знаком “плюс”, якщо репрезентує відому людину в невідомому до цього ракурсі, збільшуючи та розширюючи таким чином її громадське “амплуа”. Саме таке, позитивне призначення нової програми, яка виходитиме на “1+1″ — “Приховане життя”, і вестиме яку Наталя Мосейчук.
Наталія прийшла працювати на “1+1″ з 5-го каналу. За її власними словами, в цьому рішенні першу роль зіграв не матеріальний чинник, а творчий. Наталя прийшла на “1+1″ “бо тут більше можливостей”, і творчі амбіції ведучої можуть тут реалізуватися найбільш повним чином. А амбіції в Наталі є.
— Ви сказали про великі можливості. Це великі технічні можливості, чи більше можливостей для контактів із якимись персонажами?
— Технічні можливості — це однозначно. Що ж до контактів — за два роки роботи в цьому проекті в мене склалися дуже добрі стосунки з політичним, світським бомондом. Тому в мене немає проблем у спілкуванні з ними взагалі. Я дуже рада, що моя діяльність на телебаченні, в тележурналістиці, дозволяє мені “не позичати очі в Сірка”, коли я питаю того чи іншого політика про інтерв`ю та участь у програмі — з будь-якого політичного табору. Мені ніхто не нав`язує кандидатури гостей, і я дуже вдячна каналові “1+1″ за те, що коли ми обговорювали список гостей нової програми, мені сказали: “Наталю, ви працюєте без цензури. У цьому плані нічого не змінилося відтоді, як ви працювали на 5-му каналі. Немає абсолютно ніяких “табуйованих” особистостей”.
— За своєю сутністю програма відповідатиме назві “Приховане життя”?
— У назви програми була довга історія. Я підготувала до розгляду 23 варіанти. Остаточному виборові ми зобов`язані Олександрові Роднянському. “Приховане життя”… Воно ж дійсно-таки приховане життя, бо, незважаючи на те, що минуло два роки змін, які дуже часто супроводяться прикметником “глобальні”, люди в Україні так і не зрозуміли, як же живуть ті, хто прийшов до влади два роки тому, як змінилися ті, у кого забрали владу два роки тому. І що взагалі змінилося. На мою думку, люди повинні це знати. У цьому розумінні мені дуже сподобалися слова нашої героїні, яка ось-ось повинна бути в нас — Катерини Ющенко — яка сказала: “Ніколи не робіть сьогодні те, що не хочете побачити на перших сторінках газет завтра”. Тому ми хочемо підглянути, що ж вони роблять сьогодні. І показати це завтра.
— Яка ваша думка, що ж змінилося в житті у тих, хто зараз залишився не при владі, і в тих, хто прийшов до влади?
— Я можу говорити лише про свою роботу з ними. І за своїм досвідом можу сказати: їх поставлено в умови, коли вони мають бути більш відкритими. Я не скажу, що це стає модним — жити відкрито, але це стає правилом. Якщо раніше можна було стукати і не достукатися, і двері тобі не відчиняли, то зараз заповідь “стукайте, і вам відчинять” загалом спрацьовує.
— Відомі люди, політики стали більш відкритими. Але все ж таки в рамках навіть такої програми як “Приховане життя”, мабуть існують такі речі, які ви знаєте — не варто показувати. Яку ви для себе визначаєте внутрішню — назвемо її не цензурою, а етикою?
— Я ніколи не домовлялася з цими людьми, з якими я вже працювала на “5 каналі”. Я ніколи не домовляюся про якісь теми, які не можна зачіпати. Я ніколи не домовлялася про якісь місця зйомок, які не можна показувати. Насправді, я покладаюся на своє внутрішнє почуття, на своє відчуття — коли можна перейти грань і спитати, а коли — ні. Ми говоримо про те, про що цікаво було б глядачеві насамперед.
— За якими захопленнями ви маєте намір показувати відомих людей? Часто питання про хобі навіює на них смуток, і у відповідь чуємо: “Часу на хобі абсолютно немає…”.
— Хобі — це усереднене поняття. Ми показуватимемо відому людину в тих умовах, в яких вона звикла відпочивати, а ми — люди, її не бачили в таких умовах. На рибалці, на природі, за збиранням грибів, можливо — на кінній фермі. Варіантів багато. Єдине, що мене трохи лякає, — зимовий сезон. Мої друзі жартують: “Наталю, басейн і лазня — це те, що залишилося зимою”. Адже всі чудово розуміють, що не кожен на таке погодиться. Тому дуже багато програм ми хочемо зняти за “бабине” літо.
Знаєте, в мене таке відчуття, що ми працюємо реаніматорами політиків. Тобто ми їх вивозимо відпочити. Тому програма має бути позитивною. Вона має бути з одного боку легкою, а з іншого — люди повинні почерпнути з неї щось нове для себе.
— Ви говорили, що ви себе позиціонуєте як політичного журналіста. Але ця програма — не політична аналітика, скоріше з розряду “У зірки вдома”.
— Політичний журналіст — це моє новинне амплуа. Я завжди говорила, що в мене є новини, на яких я працюю, і є проекти, на яких я відпочиваю. “Приховане життя” — це проект для душі.
— Але ви ж будете й новини вести на “1+1″?
— Так. Графік наразі ще затверджується.
— А як ви взагалі прийшли на телебачення? Як обрали цю професію?
— Адже я за освітою не журналіст. У цьому сенсі постійно існує потреба доводити собі, передусім, професійну придатність. Я вчилася на факультеті іноземних мов Житомирського педагогічного інституту. Почалася педагогічна практика: ходиш, з дітлахами відпочиваєш, а хочеться… хотілося чогось такого, щоб і задоволення, і грошики за це отримувати. Тому я прийшла до місцевої телекомпанії, яка щойно організовувалася, і запропонувала свої послуги як міжнародний журналіст, перекладач. Мені сказали: “сходи про всяк випадок на проби дикторського складу”. І мене взяли. Відразу.
— Диктором новин?
— Так. Це також була добра школа. Я пропрацювала там два чи три роки. А потім переїхала до Києва. І почалося підкорення столиці. Можливо, я вигадувала собі ось таку СТОЛИЦЮ, яку потрібно підкорити. Але насправді, в результаті це стало моєю метою, метою родини. Спочатку була ведучою ранкового ревю.
— Але ж у ведучої новин і ведучої програми абсолютно різні специфіки.
— Так, ви праві. Коли ти ведеш новини на обласному ТБ і розповідаєш, наприклад, про кількість зібраних гектарів буряка, і приходиш сюди і починаєш говорити про добре, розумне, вічне в ранковій програмі — звичайно, відчувалася величезна різниця. Довелося вчитися. І не лише, як ведучій, але і як журналістові. Згодом я виробила свої, власні професійні прийоми. Один із них — коли я викликаю вогонь на себе в політичних студіях і провокую гостей на більш яскраві вчинки. Пам`ятаю, я сказала панові Стояну — народному депутатові з фракції “Партія регіонів”: “Що ви накидаєтеся на Президента, які у вас можуть бути до нього претензії? Президент сказав, що не втручатиметься в створення коаліції — не втручається. Він над процесом. Пацан сказав — пацан зробив” — сказала я, і я викликала на себе шквал критики. Це останнє речення обговорювалося на всіх політичних форумах. Мені друзі-телевізійники говорять: “Наталю, — так чинити шкідливо для здоров`я”. Але цей прийом тоді спрацював дуже сильно. Причому, я розуміла, що я говорю і до того, як говорила, а не лише в час чи після того. Але вже дуже хотілося почути правду від людини, яка огиналася. Я скористалася “сигнальною ракетою” і отримала те, що хотіла.
— А чи є у вас якісь методи, прийоми, які можуть зробити програму живою? Можливо, гість може “підіграти” журналістові в студії?
— Особисто я ніколи не говорила з політиками до ефіру. З однієї простої причини — я не хотіла, щоб зі мною домовлялися. Тому я приходила за 30 секунд до ефіру, сідала в кадр, говорила “здрастуйте!” і опускала голову в свої папірці. Удавала, що ще щось там не прочитала. Насправді я підготовчі нотатки не читаю ніколи — якщо ти їх пишеш, то їх читати не потрібно. У мене позиція проста: ти прийшов — говори!
”День”, 15.09.06
Телевізійний антикваріат українського медіа-простору
Ірина Кононенко
Вже сьогодні можна констатувати той факт, що новий сезон на українських телеканалах відкрито. Кадрові перестановки, нібито, завершені. А от загальний ажіотаж навколо нових проектів лише починається. Поряд із всіма улюбленими “Свобода слова” (ICTV), “Я так думаю” (1+1), “Шанс” (Інтер), “Відкрита зона” (5 канал) стартували і нові телепрограми, які вже встигли знайти свого глядача. Наприклад, ток-шоу “Один у полі” з Машою Єфросиніною, “Comedy club” тощо. “День” звернувся до своїх експертів із проханням поділитися своїми враженнями та відповісти на наступні запитання:
1. Чи значних змін зазнало українське телебачення?
2. Чого не вистачає у новому сезоні?
3. Яких помилок не вдалося позбутися телевізійникам?
Катерина Варивода, тележурналіст:
— Вже з початку нового телесезону змінилося дуже багато. Особливо помітно це на таких каналах як “Інтер”, “5 канал”, “1+1″. Перш за все, це відобразилося на заставках. Вони стали яскравішими і “свіжішими”. Новини набувають іншого забарвлення. Оскільки я встаю дуже рано, звертаю велику увагу на ранкові ефіри. Поки що можу відзначити лише телеканал “Інтер”. Їхній ранковий ефір — це щось. Вразила неймовірна харизматичність Олега Панюти. Захоплює те, що він не лише керує проектом, а й є його ведучим. Також є ще дуже багато нових програм, але я, нажаль, там не бачу нічого нового. Адже на сьогодні купуються не оригінальні та однотипні проекти. Немає чистого українського продукту. І це є головною помилкою, що збереглася на ТБ. Також не радує й те, що мало нових облич. Та попри ці недоліки, ми потроху рухаємося вперед, ТБ удосконалюється, стає професійнішим. І це дуже приємно.
Олексій Кужельний, народний артист України, художній керівник театру “Сузір`я”:
— Особисто я після прекрасного літнього відпочинку з нетерпінням чекав початку нового телевізійного сезону. Адже про кардинальні зміни на українських телеканалах восени говорили ще влітку. Без сумнівів змін багато. Нові хазяї, і знову нас очікує нова політика. Зазначу, що основним штрихом наших телеканалів залишилася орієнтація не на виробництво власного продукту, а на закупівлю його в інших країнах. Якщо нам було ясно, що ми дешевий творчий придаток російського телебачення, то сьогодні ми поступаємося за дешевизною Білорусі. У зв`язку з цим мені здається, що сьогодні ми спостерігаємо творчу апатію, яка, я впевнений, призведе до творчої революції. Закуповується маса добре відомих у світі програм. І так як в свій час весь світ хотів кока-коли, то сьогодні вже хоче рідного квасу. Так буде і з цими програмами. Мені тільки дуже шкода, що ми черговий раз втрачаємо час, щоб відкрити всьому світу свою неповторність, щоб показати, що ми можемо робити продукт високого рівня. Звичайно, набагато легше купити готові програми, що й роблять наші телеканали. Це своєрідний телевізійний антикваріат. Так і ми отримуємо старі проекти за нові гроші. Тому, з одного боку, дуже шкода, а з іншого — як казав Пушкін, “Талант познается в ограничении”. Ще обов`язково проявиться наш талант, культура, ментальність, так як, наприклад, вона проявляється у фільмі “Леся і Рома”. Потрібно мужньо визнати, що ми в етапі вивчення чужого досвіду. Нам не вистачає телевізійної освіти. Не лише споживачам, а й тим, хто телебачення робить. Для того, щоб використовувати свій продукт і просувати його на світовий ринок. Новинні програми стали мудрішими і узагальненими під час викладу матеріалу. Журналісти стали розуміти, що простий перелік подій вже не актуальний. Новини стали мати певний характер, погляд на життя. Сьогодні це не лише інформація, це образ дня, це знак часу, це емоція, яка завоювала світ. Цього року я чекаю на передачу “Я так думаю” на “1+1″. Це для мене еталон хорошого смаку в сфері телевізійної журналістики. А от інші подібні проекти взяли собі за норму зневажливо ставитися до співбесідника. Але попри всі нюанси, сьогодні Україна демонструє свою неповторність у кожному кроці.
Анатолій Борсюк, тележурналіст:
— Я взагалі дивлюся переважно Дискавері та Євронюс. Наші канали вже набридли. На них транслюють переважно політичне божевілля. І головне — журналісти думають, що це цікаво людям. Але вони помиляються! Що стосується “1+1″, то в мене таке враження, що канал в очікуванні чогось. А чого не знає й сам. Загалом наше українське телебачення не відповідає моєму смаку і щосезону не зазнає вагомих змін. Гадаю, що не вистачає програм для розумних людей. Нажаль, на мій погляд, замало документалістики на каналах. Вони мало оплачувані й не вигідні медійникам. На сьогодні дуже важко відшукати якісний неігровий продукт, який би можна було б не лише показати на телеекрані, а й презентувати на фестивалях кіно або на інших заходах. А все, що пропонує нам телебачення лише для разового використання та не вражає своєю оригінальністю. Гадаю, найбільшою помилкою, якої не вдалося позбутися жодному із каналів, є те, що вони більше уваги приділяють політичному мовленню, аніж культурному чи суспільному. Сьогодні телебачення може зробити людину тільки гіршою.
Ольга Володченко, головний редактор “Северной Тавриды” (м. Сімферополь):
— Із кожним новим сезоном наше телебачення обов`язково змінюється. І це дуже добре. З`являються нові проекти, нові ведучі. І всі вони дуже цікаві. Особисто я з нетерпінням чекаю нового шоу “Танці з зірками”, що так активно рекламується на каналі “1+1″. Зовсім інша справа, те, що вони закуповуються, або дублюють іноземні телепрограми. А це дуже засмучує. Можу з впевненністю сказати, що сьогодні на наших телеканалах не вистачє документальних фільмів. Хочеться бачити історії про людей, про сучасність. Я особисто дуже люблю проблемні ток- шоу. Наприкла, “Свобода слова” (ІСТV). ” 5 канал ” теж намагається робити різнопроблемні програми, але, на мій погляд, у них ще не дуже виходить. Бачимо тенденцію переходу журналістів на інші канали. Але це не погано. Адже вони не лише приносять свій досвід іншим людям, а й самі багато чого навчаються. Наприклад, Наталя Мусейчук. Я гадаю, що вона не багато втратить зі своїм переходом на “1+1″. ЇЇ програми і далі будуть мати хороші рейтинги. У новому сезоні значно покращився випуск новин. Можу відзначити “Інтер” та “IСTV”. Їх рівень став набагато вищим. Оскільки новий сезон ще тільки розпочався. І восени нас чекають ще багато цікавих проектів. Тому й я з нетерпінням їх чекаю. Недоліки, звичайно, є у всіх, але їх немає у тих, хто нічого не робить. Головна помилка в тому, що присутні різноманітні точки зору. Але в цьому напрямку наше телебачення починає прогресувати й правильно все робить.
Андрій Куликов, медіа-експерт проекту “Жорна”:
— Не вистачає повноцінної ранкової програми, і, хоча в меншій мірі, обідньої програми. Ранкова програма має складатися не з мішанини серіалів і мультфільмів, дуже коротких випусків новин і студійних фрагментів запрошених гостей. Все має бути цілісно. Має бути постійний зв`язок між студією та новинним майданчиком. Те, що розповідається у новинах має одразу ж обговорюватися у студії між запрошеними гостями, або самими ж ведучими, які стають своєрідними персонажами, яких також цікавить як доїхати на роботу, що і де купити, і, зрештою, що почитати, подивитися ввечері по телебаченню. Таку картину можна спостерігати у ранковому ефірі “Інтера”. До того ж саме розташування ведучих стилістично не відповідає ранковій програмі. Вони не живуть тим життям, яким живуть у той час їхні глядачі. А комплексного створення того, що це люди такі, як і ти, мають свої проблеми, свої радощі, не виникає. Зазначу і те, що “Новий канал” постійно експериментує. Але мені не подобається, що всі ведучі ранкової студії це жінки. З одного боку це приємно і гарно, але іноді хочеться й чоловіка там побачити. Що стосується обідньої програми, то її взагалі немає. Мені дуже хотілося б, щоб у нас працювала студія, де не просто показували новини, а розповідали, що саме змінилося зранку. Щоб запрошували людей, які стали цікавими у цей день. І таким чином зробити зв`язок між ранковими програмами і вечірніми програмами та основними випусками новин. Ще можна було б подавати масу корисної інформації. Наприклад, що почитати, які культурні заклади можна відвідати. Це потрібно, в першу чергу, для людей, які проводять час у дома: пенсіонери, хатні господарки, для тих хто працює не в звичайну зміну з 9 до 18. Це дуже важливо, тому що вранці люди поспішають на роботу, ввечері займаються хатніми справами. Новини у цьому сезоні також не дуже змінилися. Основна причина в тому, що у нас забагато телеканалів. Поки у нас буде більше п`яти загальнонаціональних каналів великого прориву у нашому телебаченні не станеться. Мені дуже подобається проект Анни Безулик на “1+1″. Це може правити за взірець співпраці автора і ведучого з аудиторією. А більше таких проектів, які б я навмисне йшов і дивився, немає. Окрім новин, які на багатьох каналах, окрім недоліків, дають більш- менш повну картину того, що відбувається в країні. Як воно робиться — це вже інше питання. Нажаль, розважального шоу, такого, яке б мене привабило, не можу назвати. Для того, щоб піти вгору нам потрібні структурні зміни в українському телепросторі. Я абсолютно впевнений, що в українському телебаченні працюють творчі та високопрофесійні люди і їм це вдасться.
”Україна молода”, 15.09.06
“Приховане життя” Наталії Мосейчук тепер не таємниця
Світлана Максимова
Кожний телевізійний рік, на відміну від Нового для каналів означає глобальні оновлення. Для Наталії Мосейчук цей телесезон почався з нової роботи на “1+1″, з нового статусу ведучої денного ТСН і з нової програми “Приховане життя”. З 23-го вересня популярна ведуча щосуботи знайомитиме глядачів з незнайомими сторонами життя відомих людей, демонструючи, що і їм не чуже ніщо людське. Логічне продовження її проекту про Vip-жінок, але в інших вимірах.
— Наталю, чиї приховані сторони життя ви збираєтеся обнародувати в своїй новій програмі?
— Наші герої — це ті люди, яких ми бачимо у випусках новин і про особисте життя котрих нам цікаво дізнатися. Тому програма і називається — “Приховане життя”. Спектр охоплює і жінок, і чоловіків. Та це люди першого ешелону: перші люди мистецтва, перші церковники, перші спортсмени. У нас будуть тільки перші!
— Немає складнощів iз самими героями, адже приватне життя тому і приватне, що не є надбанням громадськості?
— Такі умови їх життя. Є декілька людей у державі, які подали приклад політичному бомонду жити за правилами європейськими і світовими, у тому числі й правилами відкритого публічного життя. Прямих відмов ще не надходило. На наші запити політики відповідають: “Ми вас знаємо і з вами працюватимемо”. Інша справа, що формат самих зйомок для них не завжди прийнятний. Адже треба виділити 5 годин часу і не на робочому місці, а в умовах вихідного дня. І під прицілом телекамер. Та це оптимальний часовий відрізок. Ми встигаємо походити, поговорити, розкрити свого героя. За 5 годин ти хочеш-не хочеш, а повинен подивитися в щілину особистого життя людини.
— І ніхто вас не смикає — сюди дивитися можна, а сюди — зась?
— Я покладаюся на своє відчуття і бачення тієї грані, за яку не треба переступати. Коли я її не бачу, то абсолютно спокійно продовжую розмову на цікаві для глядача теми.
— Так публічна людина має право на особисте життя чи ні?
— Повинна мати. Воно тому і називається особисте. Мені подобається позиція Валерія Леонтьєва — немає жодного скандалу, пов`язаного з його приватним життям. Він його не афішує. Він поставив себе так, що журналісти, навіть найдошкульливіші, не можуть забруднити тему його приватного життя. Кожний політик вирішує це питання для себе сам. Незалежно від того — український це політик, американський або європейський. У нас теж є низка публічних людей, які не говорять про своє приватне життя. Як би це зараз було не модно її афішувати. Та я пробую шукати ключі й до них.
— Хто був ініціатором вашої появи на “1+1″ — канал або ви самі?
— Ми одночасно зробили крок назустріч. Коли мені запропонували робити свою програму на “плюсах”, я погодилася без роздумів. Портретний жанр — вічнозелений проект, а на “1+1″ цей формат може реалізуватися якнайповніше. Тут більше можливостей. Я дуже вдячна каналу, що, коли ми обговорювали список гостей, мені сказали: “Ви працюєте без цензури. Немає абсолютно ніяких табуйованих осіб”.
— Ви спокійно розійшлися з “5-м каналом”?
— Я можу прийти на “5-й канал” і не ховати очей, тому що там усе було мирно. Все відбулося на початку серпня, і рішення було ухвалено за лічені дні. Хоча я і не приховую, що мені дуже боляче втратити такого колегу, як Роман Скрипін. У нього я вчилася. Не скажу, що він є для мене iдолом, але це професіонал, на якого будь-який журналіст може і повинен рівнятися.
— Скажіть, а ви самі готові публічно розповісти про своє приватне життя?
— Напевно, я не та телеведуча, яка живе такою вже мірою публічним життям. В ефірі я — публічна людина, все що за ефіром — без коментарів. Моя робота — вона в кадрі. Люди повинні оцінювати це. Я не звикла до ситуації, коли журналісти грають ту роль, яку я зазвичай виконую у своїй програмі. І, якщо чесно, не хочу міняти цю звичку.
”Факты”, 15.09.06
Лариса Ившина: “После скандальной заметки в “Киевских ведомостях” о председателе СБУ главный редактор Александр Швец отправил меня на интервью к Евгению Марчуку. Вот так все и началось…”
Сейчас Лариса Ившина - главный редактор всеукраинской ежедневной газеты “День”, которая отмечает десятилетний юбилей
Елена Шеремета
Лариса Ившина при любых административных нагрузках, выпадавших на ее долю, никогда не оставляла непосредственно творчества. Золотая медалистка обычной средней школы на Волыни стала первой женщиной - правительственным пресс-секретарем. Без сожаления говорит о несостоявшейся телевизионной карьере, хотя пробовала свои силы и на канале ICTV, и в качестве ведущей программы “Вчкна в свчт”. С теплотой вспоминает свою работу в течение двух лет маляром-штукатуром. Она даже рада, что не стала сразу после школы поступать на факультет журналистики, а пошла на стройку. Там убедилась: интерес к журналистике не исчез.
Главный редактор “Дня” не скрывает, что вот уже восемь лет осуществляет в газете собственную редакторскую цензуру, цель которой - оградить читателей от безвкусных и политнекорректных материалов. В предпраздничном интервью “ФАКТАМ” Лариса Ившина рассказ о своей личной жизни цензуре не подвергла…
“Муж ежедневно прибавляет мне уверенности в себе”
- Лариса Алексеевна, не менее известная журналистка Юлия Мостовая - супруга нынешнего министра обороны - в интервью не раз подчеркивала, что Анатолий Гриценко никоим образом не влияет на ее работу в газете “Зеркало недели”, а она, в свою очередь, не руководит Министерством обороны. А как в вашем случае с Евгением Кирилловичем Марчуком?
- Я не могу сказать, что судьбы наши похожи. Гораздо больше того, что нас отличает. Не проводила бы параллелей еще и потому, что Евгений Марчук к моменту нашего с ним знакомства в начале 90-х не только сделал блестящую карьеру в советские годы без какой-либо поддержки и чьей-либо протекции, но и оказался востребованным в независимой Украине. Для меня странно слышать, что на профессионала можно серьезно влиять. Как человек, имеющий опыт публичной журналистской деятельности, я высказываю Евгению Кирилловичу свое мнение по тому или иному вопросу. И в каких-то разговорах иногда потом даже улавливаю “свои нотки”, но Евгений Кириллович настолько цельный человек, что влиять на него в полном смысле этого слова невозможно.
Когда в 1995 году я была пресс-секретарем премьера Марчука, обнаружила у Евгения Кирилловича ахиллесову пяту. Он абсолютно не склонен к популизму. Вскоре наступило время, когда популизм вошел в моду, а он упрямо не хотел ей следовать. И никто не мог склонить его к популизму. Я в том числе.
Что же касается наших с супругом отношений в быту, то мне кажется, они уникальны. Их уникальность заключается в том, что муж ежедневно прибавляет мне уверенности в себе.
- Вы достаточно много лет с Евгением Марчуком. Сейчас вы уже можете рассказать, как зарождался ваш роман?
- (Улыбается.) А может, не надо? Ну ладно, вы меня уговорили. В 1993 году в “Киевские ведомости”, которыми тогда руководил ваш редактор, Александр Швец, и где тогда работала я, пришел пресс-секретарь тогдашнего премьера Леонида Кучмы Дмитрий Табачник и сообщил, что на главу правительства якобы готовится покушение. Мол, Марчук (он тогда возглавлял СБУ) об этом знает, но не докладывает. Я говорю: “Александр Ефимович, мы не можем писать об этом без ссылок”. Швец отвечает: “Дима говорит, что есть свидетели”. Заметку поставили на первой полосе. Был колоссальный скандал. Марчук, надо сказать, повел себя благородно, хотя такая “заметулечка” могла стоить ему поста уже тогда. Позже я узнала, что Президент Леонид Кравчук действительно потребовал объяснений у Марчука… Понятно, никакого покушения не было и в помине. Чтобы сгладить ситуацию, Александр Ефимович отправил меня на интервью к Евгению Кирилловичу. Вот так и познакомились…
- А как дальше развивались события?
- Думаю, что мы произвели друг на друга неизгладимое впечатление (улыбается).
- Расскажите, как ухаживают генералы?
- (Смеется.) Тонко!
- Понятно. Переформулирую вопрос: я знаю, что вы играете в бильярд, теннис, увлекаетесь рыбалкой. Обычно женщины заводят себе такие хобби, чтобы понравиться мужчине с аналогичными увлечениями…
- Никому не пыталась понравиться специально. Когда у меня появляется свободное время, то трачу его на то, что по-настоящему увлекает. Читаю, в бильярд играю непрофессионально, но действительно люблю эту игру, как и теннис. Даже работая пресс-секретарем премьера, при колоссальной нагрузке, умудрялась съездить на корт. На рыбалку хожу тогда, когда друзья приглашают. Вот на свой день рождения я вытащила та-ко-го карпа, что они все от зависти чуть не удавились. А потом я еще и приготовила очень вкусно свой улов.
- Так вы еще и готовите?
- А вы как думали! Я люблю готовить. Несмотря на то что у нас есть помощница по хозяйству, готовлю я всегда сама, но, конечно же, не стою с утра до ночи у плиты. Предпочитаю всевозможные салаты, всегда при их приготовлении экспериментирую с приправами, меняю компоненты. Люблю также готовить рыбные блюда.
- Каким же, интересно, блюдом можно поднять настроение Евгению Марчуку?
- Кстати, Евгений Кириллович тоже предпочитает салаты. Мы вообще время от времени пересматриваем свои кулинарные пристрастия. Моя мама часто повторяет: не берись за сложные блюда в плохом настроении. Главное отличие домашней еды в том, что ты колдуешь над ней с особой теплотой, вкладывая в них душу, чего не подарит ни один повар при всем его мастерстве и таланте.
“Я женщина, которая себя уважает”
- Сколько времени в вашем плотном рабочем графике занимают макияж, прическа, походы по бутикам?
- Подготовка к выходу из дома занимает где-то полчаса. Когда я хочу обновить свой гардероб, то иду к Лилии Пустовит. Когда хочу сделать хорошую прическу, иду к Наташе Балабановой. Это потрясающие профессионалы, я к ним хожу не просто как клиент, а как человек, наслаждающийся общением с ними. Посещаю косметолога. Это нормальная практика для всех современных женщин, не имевших возможности воспользоваться подобными услугами в советское время.
- Вы заметно похудели в последнее время. Сидите на каких-то заморских диетах?
- Вы так считаете? Просто играю в теннис, и все. На диетах не сижу принципиально. Для хорошей фигуры нужно придерживаться правильного режима питания (что, увы, не всегда удается) - есть не более трех раз в день. А главное - избегать стрессов, во время которых организм “напаковывает” в себе запасы из пищи. Я это прочувствовала на себе. Когда же во время отпуска в Крыму у меня наконец появилось время, я смогла уделить должное внимание своему организму.
- Лариса Алексеевна, можете ли вы о себе сказать: я женщина, которая себя любит?
- Я женщина, которая себя уважает!
- Мне известно, что в середине 90-х вы стажировались в Институте Брукингса в США. Насколько это помогло вам в дальнейшей работе?
- Это был интересный эпизод в моей жизни. Гораздо больше мне помогло то, что я родилась на Волыни в очень хорошей семье, потом сразу после школы работала два года на стройке маляром-штукатуром. Затем мне повезло еще раз: я попала в замечательный журналистский коллектив газеты “Прапор комунчзму”, которой руководил Олег Иванович Сытник - мой первый главный редактор. Большое влияние оказали на меня незабываемые Лидия Яковенко, которой, увы, уже нет с нами, и которой мне не хватает, Евгений Якунов, Александр Ильченко… Кроме того, я стажировалась в луцкой “молодежке”, где тоже был замечательный коллектив. С большой теплотой вспоминаю время, когда работала с Александром Ефимовичем Швецом в “Киевских ведомостях”. Тогда, в постперестроечные годы, от происходивших событий все вокруг бурлило. Работа доставляла немыслимое наслаждение. Этого не понять нынешним молодым журналистам, наблюдающим царящую в обществе апатию.
…Во время той поездки в США, о которой вы спросили, был такой забавный случай. Мы, группа украинских журналистов, стояли возле Белого дома (тогда его хозяином был Билл Клинтон) и общались с политиками. И вдруг мимо нас пронесли президентского кота. Все мы, приехавшие с другого континента, знали, что кота зовут Сокс. А некоторые американские журналисты тогда даже представления не имели, где находится Украина!
- Просто у президентского кота был хороший пиар!
- Нет! (Смеется.) И пресловутое американское незнание географии здесь тоже ни при чем. Просто они очень редко интересуются тем, что за океаном… Дело в другом: нам еще очень много предстоит сделать, чтобы мы стали интересны миру. После выборов 2004 года Украина попала под пристальный взгляд мировой общественности. А что теперь? Мне бы очень не хотелось, чтобы нами серьезно разочаровались.
- Лариса Алексеевна, вы всегда очень много времени в своей жизни отдаете работе. Что при этом является главной движущей силой: тщеславие, честолюбие, деньги, стремление самореализоваться?
- Все вами перечисленное, конечно, имеет место. Думаю, не только у меня, но и у многих людей, занимающихся каким-то серьезным делом, эти факторы значимы в жизни. Однако самое главное - это желание творческой самореализации, что еще совсем недавно было достаточно сложно. И я бы не сказала, что пожинала какие-то особенные лавры, которые бы носила мешками. В моей жизни было много и обидных моментов, и непонимания со стороны коллег. Но как бы там ни было, то, что ты делаешь, в конечном итоге и дает тебе силы. В этом году, например, выходит еще одна книга из библиотеки “Дня”. Она называется “Мои университеты”. Это своеобразный отчет о проделанной работе, рассказывающий о жизни всех изданных “Днем” книг.
- Их много?
- Уже пять, еще две готовятся к выходу. Дело в том, что после 1999 года у газеты наступил сложный период. Тогда некоторые читатели, недовольные результатами президентских выборов, обижались на нас: не осуществилось то, к чему их призывала газета. По правде говоря, мне было немножко неуютно, поскольку, казалось бы, все мы должны поддерживать друг друга в сложное время. Особенно если есть понимание, что мы правы. У нас же почему-то всегда выходит так: что-то не получилось - и все разбежались! Так произошло и в газете. В 1999-м я с удивлением обнаружила, что у меня “исчез” отдел политики. Тогда стала думать: а что будет интересно читателям? Я с детства любила историческую литературу и прекрасно понимала, что настоящей истории своей страны не знаю. Так возникла идея издавать библиотеку газеты “День”. Первой стала книга “Украина Инкогнита”. После нее я поняла, что эта тема - поле непаханое, интерес у читателей огромный. Поэтому последние пять лет мы не занимались определением “орбит” политиков и выведением каких-то субъективных рейтингов, а делали нужное дело.
- Список “нужных дел” не собираетесь пересматривать?
- Думаю, что после десятилетия, образно говоря, “согревания космоса” “День” тоже будет уточнять свою линию поведения. Изданиям, ставящим для себя высокую планку, сложно всегда. Хотя, конечно же, есть проекты, которые успешно сочетают и интеллектуальное наполнение, и коммерческие интересы. Мы к этому стремимся.
Одно время меня часто спрашивали: зачем вы делаете газету в формате солидного издания, если удобнее читать что-то “популярное”? Я отвечала: удобнее ходить в калошах, но все хотят модельную обувь! Безусловно, должны быть газеты удобные, как разношенные тапочки. Но ведь и культуру вкуса прививать необходимо. Если общество ставит перед собой задачу идти в европейский дом, то нужны и серьезные издания, выходящие в том числе на английском языке, как газета “День”. Мы уже восемь лет “пиарим” Украину за рубежом, причем себе в убыток. Считаю, что на такие англоязычные проекты, как у нас, должны быть специальные государственные гранты. Увы, ни при “злочинному режимі”, ни при “народній владі” ничего подобного не наблюдается. Однако я верю: мы прорвемся, и завтра снова будет “День”.
“Дело”, 15.09.06
На кону — майно обласних телерадіокомпаній
Вікторія Сюмар (Інститут масової інформації)
Навряд чи сьогодні хтось однозначно зможе відповісти, підходить професійно Едуард Прутнік на посаду голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України чи ні. Оскільки ми знаємо його лише як медіавласника і непоганого менеджера, але не знаємо його як державного чиновника. Він людина молодого покоління, і канал НТН є доволі успішним каналом. Значить, і Прутнік є доволі успішним медіаменеджером. Але наскільки він здатен демократизувати систему інформаційного простору в Україні — це питання. Оскільки до редакційної політики каналу НТН є зауваження, особливо після того, як Едуард Прутнік визначився зі своєю політичною приналежністю. І це можна довести на прикладах. Хоча колектив, звичайно, намагався балансувати.
Але позиція власника з`являлася в новинах дуже часто. Тому, чого чекати від державного управлінця Прутніка, сказати важко. Очевидно все залежить від того, як він буде і чи буде взагалі виконувати політичні завдання?
На сьогодні є величезна проблема з майном і роздержавленням обласних телерадіокомпаній. Це немалі гроші. І там складно розібратися, у кого що на балансі. А тому цю посаду можна використати для того, аби це майно потрапило до приватних рук або на правах оренди на незрозумілий термін. Хотілося б просто застерегти Прутніка цього не робити. Треба зробити ревізію цього майна, з`ясувати, кому це належить, аби процеси були прозорими. Знаючи про апетити донецької групи у сфері медіа, не дивно, що виникають побоювання в “дерибані” майна регіональних ЗМІ. Держкомтелерадіо взагалі доволі проблемний орган. Його функції дублюються і входять в суперечність з функціями Національної ради з питань телебачення і радіомовлення і Національної телекомпанії України. Було б непогано цю структуру ліквідувати після роздержавлення регіональної преси. Але орган цей ліквідувати непросто, тому що він записаний в Конституції. Коли юристи підняли стенограму ухвалення Конституції, то поправка про цю структуру була внесена з голосу, і звідси виникло чимало проблем.
Основна функція його, хоч як це не дивно з назви, реєстрація друкованих видань. Тепер цю функцію в комітету забрали і передали Мінюсту. Тепер Держкомтелерадіо, окрім державних замовлень, які взагалі треба робити на конкурсах, нічого не залишається. Хіба що керувати комунальними ЗМІ, які зараз в процесі роздержавлення. А це процес складний, бо у багатьох бізнесменів є бажання самому стати власниками цих ЗМІ.
Створення суспільного мовлення — не в компетенції Держкомтелерадіо. Все залежить від президента і більшості в Верховній Раді. Чи насправді вони захочуть віддати такий інструмент, як державний телеканал, незалежній громадській раді, позбавити себе інструменту, який показує цю владу. Бо вже за закон про створення такого телебачення голосували в парламенті, і навіть “Наша Україна” далеко не в повному складі підтримувала його створення. Власне, як себе поведе Едуард Прутнік на цій посаді і покаже, чи справді Партія регіонів змінилася, як про це вони неодноразово заявляють.
“Дело”, 15.09.06
Продажа XXL заморожена
Анна Ковальчук
Как стало известно “ДЕЛУ”, сделка по продаже журнала XXL приостановлена. Причина — отсутствие согласия между соучредителями ООО “Медиа Принт”, издающего журнал. Напомним, что один из владельцев небольшой доли в издательстве и его бывший руководитель Марина Чекмак, обвинила своих партнеров — Сергея Федорова и Владимира Кравца — в попытке самовольной продажи издания Сергею Горовому (ИД “Вавилон”). Чекмак опасается, что вследствие смены собственника журнала она будет вытеснена из бизнеса. В то же время другие соучредители “Медиа Принт” считают такие опасения необоснованными. “Сделки такого рода подкрепляются многочисленными юридическими документами, такого рода опасения просто не могут реализоваться”, — отмечает Кравец.
По его словам, на протяжении последнего времени он был недоволен работой Чекмак на посту директора издания. “За пять лет я не получал прибыли от журнала, хотя сам журнал является прибыльным. “Старый топ-менеджмент скрывал от нас реальные рекламные поступления и активно использовал издательскую базу журнала для собственных проектов. Мы сейчас проверяем это, — говорит Кравец. — Поэтому нам этот бизнес стал не интересен. Мы предупредили Чекмак о намерении продать журнал еще полгода назад и начали переговоры с потенциальными покупателями”. Кравец подозревает, что сейчас происходит перерегистрация издания. “Исчезли сотрудники из офиса “Медиа-принт”, техника, также оборотные средства журнала. Соучредители, владеющие более чем 80% уставного фонда, не были поставлены в известность”, — заявил Кравец.
Марина Чекмак не исключает, что на рынке может издаваться параллельно две версии журнала XXL, если сделка все-таки завершится. Кравец такой вариант категорически отрицает. “На сегодняшний момент Чекмак уволена с должности решением собрания учредителей и не имеет права заниматься издательской деятельностью, как руководитель ООО “Медиа Принт”. Мы заканчиваем все юридические процедуры по смене менеджмента. Все вопросы с Мариной Чекмак, мы будем решать исключительно в правовом поле”, — говорит Владимир Кравец.
Читайте також у розділах: Свобода слова, Моніторинг